Про атеїстів слівце замовте

В Україні немає жодного адекватного політика, який би не побоявся визнати, що є атеїстом. Можливо, просто тому, що в Україні взагалі бракує адекватних політиків.

Я знаю безпрограшний спосіб ввести своїх іноземних друзів у стан когнітивного дисонансу. Отож, на питання про політичні погляди відповідаєш правду: мовляв, я — лівий. Далі додаєш, що за лівих ніколи не голосував. А потім останній удар: зізнаєшся, що публічно висловлюєш переважно праві погляди і взагалі завжди голосуєш за правих. Хоч сам волієш підтримувати лівих. Нокаут.

Уся фішка полягає в тому, що в умовах сучасного політичного життя в Україні жодної нормальної лівої сили не існує. Скажімо, я б проголосував за лівих, але наші ліві більше перейняті розбудовою русского міра, ніж соціальної політики. Українська мова крок за кроком витісняється звідусіль, жива й сучасна українська культура повністю позбавлена державної підтримки (і, чесно кажучи, це супер, бо підтримка такої держави може тільки вбити будь-що нормальне), тож і доводиться весь час воювати за свою національну ідентичність, за свої мовні й культурні права. Єдине, з чим легше — це з великим українським бізнесом, на цьому мої праві поривання вмить закінчуються. Скажімо, я б з радістю літав закордонними лоу-костами, а не Аеросвітом. Або з чистим сумлінням платив би за електроенергію дешевшим угорським чи польським компаніям, ніж фірмам Ахметова.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Найбільше, однак, проблем із релігійними переконаннями, бо Україна стрімко стає клерикальною державою. Я — атеїст, і мої права ніхто не збирається захищати. Мені не подобається засилля Кіріла Гундяєва в головах українців, але так само часом важко мені зрозуміти ну вже дуже моральні думки загалом шанованого Любомира Гузара. Мені не подобається, що посадові особи за державні кошти розповсюджують привітання народу з нагоди релігійних свят. Мене дратує, що кількість церков збільшується в геометричній прогресії, хоча священики цілком могли б збирати гроші на побудову дитячих лікарень, це було б більш гуманно і своєчасно. Церква, особливо якщо вона Московського патріархату, може без проблем захопити земельну ділянку в центрі міста чи посеред парку і розпочати будівництво.

Але ще більше — більше, ніж будь-яка церква — мене бісять політики, які всі як один люди дуже релігійні. Здавалось би, гірших покидьків ще треба пошукати, але на будь-яке свято вони обов'язково мають потрапити в об'єктив теле- і фотокамер бажано в безпосередній близькості до якогось патріарха чи митрополита. Пожертвувати вкрадені в людей гроші на будівництво сотого і нікому, крім священика, не потрібного храму.

Я давно переконався, що з такими нудними й обмеженими, як у наших політиків, виразами обличчя, ніякого діла не буде. Для деяких справ треба «мати яйця», харизму. І сміливість визнати, що ти, наприклад, атеїст. І нормальне суспільство нічого проти цього не матиме, адже невіруюча людина — це ще не аморальна людина. Але для цього треба мати нормальне й сучасне суспільство. І знову замкнене коло...