Ніколи не буде такого літа

«Ніколи не буде такого літа», - пише один з моїх улюблених поетів, Марцін Свєтліцький. І справді, не буде. Я намагаюся гарячково співставити події, слова, епітети, відчуття і почуття, знайти бодай якусь подібність, але вона якщо й виходить, то натягнена, мов линва, неправдоподібна, неточна. Більше ніколи не буде такого літа, бо більше нас не існує. І я майже впевнений, що ти цих слів не прочитаєш. Воно й на добре, бо не зможеш підловити мене на брехні чи спробі прикрасити, хоча таких цілей я точно перед собою не ставлю. Намагаюся тільки порівняти те наше літо з цим, дві тисячі дванадцятим, і спільною у них є тільки назва — літо.

Однак, що ж тоді відбувалося? Та геть усе описане вище: літо тривало і ми в ньому були, як підводні кораблі: невидимі, швидкі, таємничі, озброєні ніжністю. Здається, тоді я востаннє клявся про любов до кінця життя. І, пишучи ці рядки, відчуваю, що тримаю слово. Ми були закоханими так, як це відбувається раз на життя: нестерпно й м'ятно, аж до самозаперечення, до самопожертви; так можна любити тільки літом; наша любов була спільним байдикуванням, відшукуванням причетного. А як усе це виглядало зовні? Кілька концертів, кілька поїздок у найближчі гори на пікніки, гуртожиток, вікна в якому вже зовсім не зачинялися і твої стогони було чути в цілому районі; пішохідні прогулянки, бо в громадському транспорті в те літо ніхто й не їздив; усі можливі комбінації помідорів, огірків, зелені, сирів і смаженого м'яса, яке я готував тобі; ранкова кава: гірка й гаряча; прогулянки набережною і розмови, розмови, розмови.

Якоїсь ночі у парку посеред міста — між шостим пивом і першим хот-догом — ми сиділи на траві і мріяли. Тобто не мріяли, бо це були одразу освідчення, капітуляція, психоаналіз. Минуло п'ять років, а я досі пам'ятаю, як ти висловила свою найпотаємнішу мрію: мати свій вокзал, мати в ньому кабінет з великими вікнами, сидіти там і оголошувати про прибуття й відбуття поїздів. Мені не залишалося нічого іншого — і я пообіцяв, що таки тобі такий вокзал побудую, і навіть готовий бути машиністом потяга, двірником, який змітатиме недопалки з платформ, продавцем свіжих газет, та — чорт забирай! - будь-ким, аби лише бути завжди якнайближче до тебе. Хоч би й мікрофоном, в який ти говоритимеш свої оголошення.

Марцін Свєтліцький пише:

«Ніколи не буде таких ковбас,
такої кока-коли,
такої гірчиці
і такого молока.
Ніколи не буде такого літа.
Сонце не буде вже так чудесно
сходити - заходити,
місяць
не буде
так гарно висіти.
Ніколи
не буде
такого телебачення, таких кольорових газет,
ніколи
не будеш зі мною такою милою»

І справді: не буде такої кока-коли і сигарети до неї, не буде таких світанків, коли сонце вже піднімається, а ми ще не спимо, не буде такого телебачення (хай би його взагалі не було), а ти не будеш зі мною такою милою. Ніколи. Бо ніколи не буде такого літа. І я ніколи не стану машиністом. І навряд чи колись побудую вокзал. Боже, як усе це сумно — хоч у скроню стріляйся!

Не буде такого літа, але рятує інше: не буде й такого літа, як маємо зараз. Це літо теж не повториться. Більше ніколи не буде цього літа, тож насолоджуймось його неповторністю.

І вже наостанок, користуючись нагодою, так би мовити. Може, чудеса таки трапляються, і ти прочитаєш ці рядки. Якщо так, то напиши хоч кілька слів: як ти там, яка погода, що тобі сниться, чи й далі п'єш каву без цукру, ну і взагалі — все, що тільки заманеться. Дякую.