«Троянський кінь» України: внутрішні вороги страшніші, ніж зовнішні

У грудні 2010-го року я був на письменницькій стипендії у латвійському Вентспілсі. Це була чудова пора: грудень, сніжна зима і малесеньке портове містечко на Балтійському морі. Там я дописував свого «Кілера», вештався у півметрових снігових заметах, дивився на безлюдні вулички з часто дерев’яними будинками. Це була справжня різдвяна казка – з янголами й демонами, роздумами й затишком теплого помешкання.

Я працюю переважно вночі. Коли ніхто не може мене збити з думки, подзвонити чи написати, адже всі сплять. І ось одного з вечорів, чи радше посеред ночі, я, як і кожен «північник», відчув приплив сил і бажання діяти. Заварив собі чаю, увімкнув комп’ютер і пішов класти пратися речі. Господарська прибудова у тому будинку для письменників знаходиться в дворі, тож я пішов туди, відчинив її своїм ключем і почав вмикати техніку. Все б нічого, якби та будова не була на сигналізації. Поки я запакував пралку, приїхала поліція. Ми якось один одному все пояснили, я вибачився за клопіт, ми потиснули руки і розійшлися. А на ранок сміялися з цієї історії разом із одним із координаторів того будинку. Тоді ж йому вихопилася фраза: «У нас, на Заході..». Я підвів його до карти світу і показав, що Вентспілс і мій Ужгород знаходяться на одній лінії, більше того – Ужгород, здається, розташований трішки західніше.

А тиждень тому довелося снідати в австрійському Ґраці з чиновниками міської ради, яка запросила мене на місячну резиденцію в тамтешній міжнародний письменницький будинок. Розмова завернула на тему географії й назв держав у різних мовах, торкнулася «руського» населення в Австро-Угорській імперії. Я не стримався і автоматично почав розповідати про велику різницю між термінами «Русь» і «Росія», згадуючи дати заснування Києва, розквіту Київської Русі і зміни назви «Московія» на «Россия». Цей мій двадцятихвилинний спіч англійською мовою теж був автоматичним, мені здалося важливим наголосити на цих фактах і цій справді суттєвій різниці.

Ловлю себе на думці, що німець ніколи б не почав незнайомим людям під час світської розмови пояснювати нюанси об’єднання всіх німецьких земель в одну державу. Велика нація може собі дозволити не «напружуватися» в таких речах, адже всі й так мають про це знати і вчити під час курсу історії в своїх школах. Так і було, об’єднавчі процеси в Німеччині я вивчав, але німці точно не вивчали українську історію в своїх навчальних закладах. Залишається їм подякувати хоча б за те, що нашу історію вони не переписували під себе, як це робила інша «велика» нація – росіяни.

Чех, латвієць, македонець, українець, поляк завжди намагатиметься вставити свої п’ять копійок в кожну розмову на історичну чи геополітичну тему. Ми просто боїмося, що нас не почують, що нас не помітять, забудуть, розтопчуть, знищать. Нам важливо переконати всіх і самих себе, що ми також великий і заслужений народ, в нас є історія і ми достойні існувати на цьому світі як незалежна держава.

«Маленькі» народи Центральної Європи завжди боялися бути знищеними великими імперіями, які нас оточують. Які можуть нас не помітити або не взяти в розрахунок під час своїх домовленостей і пактів Молотова-Рібентропа. Тому ми завжди будемо наполягати на своїй унікальності, інакшості, самобутності: зі страху. Пишу це за тиждень до виборів, бо зараз нам варто боятися не так зовнішніх ворогів, як внутрішніх: які знищують нас, нашу державу зсередини. Вони вже при владі. Але 28 жовтня у нас ще буде шанс вставити свої «5 копійок» до розмови, викрикнути і вплинути на щось. Поки в нас ще є шанс бути почутими.