Україна починається з бібліотеки

Бібліотека Варшавського університету (BUW), здавалось би, і зараз працює в цілком friendly-режимі: сім днів на тиждень, з самого ранку до 21 години. У бібліотеці є безкоштовний вай-фай, каталоги – електронні, у вільному доступі є кілька комп’ютерних залів, є зручні шкіряні крісла, дивани і навіть гамаки, в яких можна полежати чи навіть поспати. Більше того: під час екзаменаційних сесій бібліотека працює до 5-ї ранку, щоб усі мали можливість ґрунтовно підготуватися до іспитів. Кожен студент і викладач може з домашнього комп’ютера увійти в бібліотечну систему і замовити книжку через інтернет, щоб потім прийти і за дві хвилини її отримати на руки. Постає питання: що ж можна ще вимагати від такого закладу, який і наразі вже де-факто є другим домом (додайте у список кілька кав’ярень та їдалень, пошту, книжкові крамниці, тренажерний зал і центр розваг, які розташовані на підземному поверсі)?

Вимоги студентів і викладачів найкращого вузу Польщі прості: бібліотека має працювати аж до півночі хоча б у будні. Заняття дуже часто розкидані по місту і закінчуються о 20-21 годині, тож часу на підготовку до наступного дня вже не залишається. А однією з особливостей інтелектуальної праці є те, що часто-густо вона переведена в «нічний режим», коли ніхто тобі не надокучає і не заважає. Тож один із професорів справедливо обурюється: «Чому якщо вночі мені прийшла в голову геніальна ідея, я не можу піти в бібліотеку і отримати потрібну для продовження своєї гіпотези книгу?!». У країнах так званої «старої Європи» головні бібліотеки – особливо університетські – працюють цілодобово (з короткими перервами на прибирання).

В українців описані факти мали б викликати закономірну реакцію: «Мені б ваші проблеми!». Але ситуація не така проста і, як то часто буває, пояснює українське «замкнене коло». Бо ж бібліотека – це не тільки книгосховище, це й певний факт багатої культури, сучасного суспільства, яке хоче цілеспрямовано розвиватися. В Європейському Союзі бібліотека є не запиленим місцем, заповненим книжковими шафами з різним ідеологічним мотлохом і дратівливими працівниками-пенсіонерами. Бібліотека – це центр культури, осередок, в якому проводяться дискусії, відбуваються зустрічі з письменниками, там функціонують різні клуби за інтересами і професійні курси, з обов’язково облаштованим «дитячим куточком». (Це варто окремого відступу: кожна культурна інституція – чи то музей, чи музична школа, бібліотека, - мають спеціальні програми для дітей; людина, яка змалку звикла ходити в музей, в якому почувається невимушено, буде з цікавістю жити культурним життям і в зрілі роки). Іншими словами кажучи, кожне найменше містечко розвинених країн Європи саме в бібліотеці має той «спільний дім», куди важливіший для суспільного життя, ніж міська рада.

Рецепт, як і все в Україні, простий і очевидний, хоч ним ніхто не хоче скористатися: слід підняти заробітну плату бібліотекарям до конкурентного рівня, зробити самі приміщення приємними для проведення часу, виділити кошти на придбання сучасної наукової і художньої літератури, зорганізувати з бібліотек культурні центри, - і все, маємо порядок. Тільки хто ж це зробить?!

Згадати про бібліотеки мене змусила нещодавня розмова: чому, мовляв, у всіх країнах студентство першим зривається на демонстрації і буквально затоплює центральні площі провідних європейських столиць? Чому українські студенти такі пасивні і неорганізовані? Одна з відповідей на це питання проста: вони ж не тільки на демонстрації, а й у бібліотеки не ходять. Можливо тому, що туди просто неприємно ходити.