Життя для себе: ким найкраще бути і де в Європі насправді варто жити

Ще в школі обов’язкова для вивчення напам’ять фраза з вірша Василя Симоненка «Можна все на світі обирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» видавалася мені фатальною. Це фраза-покарання. За цією логікою моєю улюбленою газетою мала б стати районка «Прапор комунізму», бо тільки вона виходила в нашому місті, коли я народився. Вірш Симоненка тоді міг би звучати так: «Можна читати всі на світі газети, сину, але передплачувати маєш тільки улюблену – «Прапор комунізму». Батьківщину слід любити за щось інше, тільки не за те, що ані від тебе, ані від неї не залежить – місце ж народження належить до вибору Фатуму. Невже в моєї Батьківщини немає жодної позитивної риси, за яку її можна любити?

Мені додає снаги дискутувати з Симоненком і той факт, що сам я народився в латвійській Ризі. То що мені тепер, вважати Батьківщиною Латвію, зронювати скупу чоловічу сльозу на кожен повів холодного балтійського вітру, писати латвійською, не любити литовців і естонців?! Навпаки, місце народження дало мені своєрідну свободу – усвідомлення свободи вибору і Батьківщини, і рідної мови, і місця, де я б хотів жити. І якщо з Батьківщиною й рідною мовою проблем у мене не виникає, то з місцем проживання, а радше – містом проживанням певні сумніви таки ятрять душу.

Але, як правильно каже моя дівчина: мало знати де хочеш жити, треба ще й знати ким там хочеш бути. Так от: вчора я ходив у київську оперу на балет «Баядерка». Чудовий, блискучий балет, але я не міг відірвати погляду від диригента – цього повелителя музики, володаря найбездоганнішої грації й пластики. Мені завжди подобалося те, чим займаюся я: жонглювання словами; тепер же чітко розумію, що існує ще ефемерніша робота – праця диригента. Вона заворожує, тому й зрозуміло, що в театрах оркестр садять в оркестрову яму. Бо якби оркестр і диригент були на видноті, то склали б незлецьку конкуренцію тому, що відбувається на сцені. Диригент грає якусь свою особливу роль, адже він не працює ані з музичним інструментом, ані з музикою – він працює з повітрям, з його провідністю. І тепер я точно знаю, ким я хотів би бути, ким я хотів би колись стати – крім поета і кілера – диригентом. Працювати з повітрям, тремтіти від звуків.

А тепер повернемося до міста. Звузимо вибір до континенту: Європа. В Європі є кілька міст, в яких я в різний час мріяв жити (з українських у цьому списку опинилися б Ужгород, Львів і Чернівці).  Довгий час ідеальним містом я вважав Люксембург – столицю такої ж ідеальної держави Люксембург. Потім наївно хотів пожити в Амстердамі – але це бажання протрималося не довше місяця після відвідин столиці Нідерландів. Я досі хочу жити в Берліні. Але вже знаю, що найкраще мені буде в місті, розташованому в басейні Дунаю. Але вже знаю, що в Європі є ідеальне для життя місто – Братіслава, столиця Словаччини.

По-перше, Братіслава – слов’янське місто з близькою й легкою для нас мовою. По-друге, це – столиця з усіма її перевагами й атрибутами. По-третє, Братіслава – маленьке місто з населенням в 450 тисяч людей. Далі аргументи на користь словацької столиці можна наводити годинами: це дешеве місто (значно дешевше за Київ), з доброю екологією, зручне для пересування. Але є два основні плюси – Дунай і Відень. Братіслава розташована по обидва боки Дунаю на відстані 60 км від Відня. Тобто можна жити в спокійному, маленькому слов’янському містечку з замком і Дунаєм, і всього за годину, в разі потреби, доїздити до Відня, цієї імперської столиці з розмахом і величчю. З Братіслави до Відня можна їхати автом, потягом, а можна плисти й пароплавом по Дунаю. Наприклад, недільного вечора плисти з сім’єю на концерт до віденської опери. Так мені зараз уявляється щастя – жити в Братіславі й працювати диригентом. Плавати Дунаєм до Відня, аби пообідати. Працювати з повітрям, тремтіти від звуків. Господи, я ж не так багато прошу, хіба ні?