Як я був привидом: Щедріна, 29

Для мене місто – це ще й усталені маршрути. Їх добре видно взимку – люди скорочують собі дорогу, витоптуючи стежку на снігу. Їх видно й улітку – завдяки тій же стежці в траві. Гарно було б пофарбувати підошви всіх черевиків в якийсь яскравий колір – жовтий чи салатовий – і за один день дізнатися які вулиці, вулички й бульвари в місті найпопулярніші. Вийшла б правдива карта «кровоносних судин» міста.

Свої маршрути я знаю й без таких дослідів. Утім, вагаюся: чи можна мати «свій» маршрут в чужому місті? Чи нові адреси, ключі від орендованих квартир, які тобі дають на кілька днів чи місяців, продуктові магазинчики поблизу, усміхнені чи роздратовані продавчині в них, сусідські собаки (чомусь усюди гавкітливі), кущі троянд у двориках, автобусна зупинка чи станція метро з кіоском свіжої преси, - чи все це може колись повторитися з тобою знову, чи знайдеш ти всі ці точки в новому місті?

Є адреса, яку я пам’ятаю досі. Хотів написати слово назавжди, але раптом щось у мені зупинилося, злякалося; може тому, що я навіть не певен, що ця вулиця досі так називається. Адреса, яку я хотів би пам’ятати завжди – Щедріна, 29. Тиха вуличка в «компотному» районі Ужгорода. «Компотному», бо навколо там вулиці з південними й теплими назвами: Яблунева, Черешнева, Персикова, Вишнева, Виноградна.

Я переїхав у той будинок на третьому курсі університету. Приблизно тоді я вперше зміг собі дозволити виїхати з гуртожитку і переселитися в якесь менш «загальне» помешкання. Це був приватний будинок із власним подвір’ям, старезним горіхом на краю городу, гаражем, будкою для пса й самим псом (Жучка?), і квітником перед вікнами. Казка, словом. Там я прожив два роки; можливо, це були найкращі роки мого життя. Хоча ні, брешу. Як би там не було, а цю адресу я пам’ятаю досі – так само, як і громіздке дерев’яне ліжко, яке ніколи (ніколи!) не скрипіло, світло нічної лампи (розетка була старою й лампа раз-у-раз гасла, доводилося копати в неї ногою), під яким я читав і неймовірно плідно писав, обливання холодною водою влітку під уже згаданим горіхом. Казка, словом.

Через три роки після переїзду з Ужгорода я знову повернувся в це місто, цього разу на якихось два-три дні, у справах. Зупинився в приятеля Володі, з яким ми разом колись «тримали в тонусі» свій факультет і нашого радянського декана. З нагоди приїзду великою й гучною компанією ми вирушили до ресторану. Сиділи довго і щойно перед світанком я вийшов на вулицю – вдихнути повітря, видихнути з себе ніч. Все у моїй голові перекрутилося – і продовжувало крутитися – міста, люди, країни, де я, небо, світанок, радість, гріх, адреси. Я сів у найближче таксі – мабуть, саме так розмашисто років двісті тому на цьому ж місці хтось завалювався на задній диван карети, гукав до візника п’яним і сонним голосом – й сказав на автоматі, на автопілоті: Щедріна, 29. Нагадаю: я не жив там уже три роки. Реконструюючи події зранку, я зрозумів, що ключ висів там само – на паркані під ручкою, а ключ від моєї кімнати лежав там же, де й кілька років тому – під килимком у веранді. Я зайшов і влігся спати, прокинувся перед полуднем, коли вже нікого не було. Здивувався, так ніби час викинув мене у попереднє життя. Потім я довідався, що тоді там мешкала молода пара – хлопець і дівчинка, заручені, але ще не одружені. Вони вночі не прокинулися від мого приходу, автопілот вів мене безшумно й безпомилково; зранку вони пішли на роботу так і не помітивши, що хтось сторонній спить у сусідній кімнаті.

Чомусь мені здається, що дівчина тієї ночі таки мала тривожно прокинутися, відчувши якусь незриму тінь, яка відчиняє двері й рухається будинком. Швидше за все, вона напівсонно спитала свого коханого: «Чуєш?», він так само сонно мав пробурмотіти, що це їй причулося, і вони знову мали впасти в теплу безодню сну. Через кілька днів дівчина, мабуть, розповідала подругам, що в старому будинку є привиди, які ходять ночами – добрі привиди, які нікого не турбують, просто іноді заходять провідати своє минуле життя, знову полежати в громіздкому ліжку, копнути в розетку.

Це зовсім непросто – відчувати себе привидом, але інколи дуже хочеться повернутися в рідні місця. Побешкетувати, копнути в розетку, сонно стрибнути в ліжко. А зранку зникнути, щоб ніхто й не помітив. Наполягаю – таке можливо тільки в рідному місті й місці, тільки в тій точці планети, адресу якої запам’ятаєш таки назавжди, на всі свої майбутні життя. До зустрічі на Щедріна, 29.