Старий блокнот, або Рік, який людство має в запасі

Ситуація виглядає так: до народження Христа був перший рік до нашої ери, а після народження – одразу перший рік нашої ери. Неважко помітити, що між ними бракує одного року – так званого нульового. Цілком можливо, що якийсь благородний розум навмисно його пропустив, забув, загубив. Щоб дати людству ще один шанс, ще один рік.

Закінчився блокнот. Чорний нотатник у шкіряній палітурці, в який я записував усе: від віршів – і аж до списку покупок у супермаркеті. Номери телефонів, важливі адреси, нотатки, ідеї, задуми колонок, конспекти книжок, словник сербської мови, - у ньому було все. Тепер він закінчився, тому розпочинаю новий. Акуратно виписую ім’я та електронну адресу: якщо загубиться, то якась добра душа зможе відгукнутися й повернути.

Завжди розпочинаю новий блокнот із переписування важливих даних зі старого. Першими перекочовують контакти, помітки, нагадування, а потім і список справ, які так і не викреслив. А значить – не виконав, не здійснив. Помиляється той, хто вважає, буцімто блокноти вигадали для запису важливих справ, аби нічого не забути, все виконати, все встигнути. Принаймні у мене точно навпаки. Припускаю, що блокнот насправді – це відкрита болюча рана, яка тобі підкреслює те, чого ти так і не зробив. Хоча з року в рік плануєш.

Усі свої попередні блокноти я спалював. Якось лячно їх взяти й просто викинути – там же стільки інтимних записів! Ті ж вірші, наприклад. Або речення: «есей панславізм, вадік принцип, нова зарядка, квиток чернівці». Мені ці записи зрозумілі, а для когось могли б видатися дивними. Адже блокнот для людини, яка звикла записувати свої справи від руки, ручкою на папері – це перепустка у власний світ, роздуми, ідеї, жарти, справи.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Вириваю сторінку за сторінкою. Натомість у новому записнику записую те, що хотілося б зробити в найближчому році. Наприклад, стрибну я нарешті з парашутом? Запишуся на вищий рівень англійської? Прочитаю книжку про основи шаманізму? Побачу Дамаск? Куплю спінінг певної фірми? Усе це – плани, бажання й мрії – акуратно переписую. Не відмовляюся від них, хоча й розумію, що навряд чи все встигну у цьому році. Бо року залишилося – два з половиною місяці.

Хоча ні, є ще один шанс. Той, хто створював й унормовував християнство, був милосердним. Або недбалим. Хай там як, а він пропустив один рік. Умовно кажучи, після 31 грудня першого року до нашої ери наступає одразу перше січня першого року нашої ери. Нульовий рік у цій ситуації є просто миттю, яку ніхто не зауважив. Миттю, якої не було в минулому. А значить, у неї є шанс відбутися в майбутньому.

Знаю, що все це відмовки й відмазки. Спроба ошукати самого себе. Але в той же час розумію, що всього запланованого здійснити не встигну ніколи. Переписуватиму плани з блокнота в блокнот, аж поки стану застарим для стрибків з парашутом. Або таки злітаю в Дамаск. Зрештою, у мене є цілий рік у запасі – саме для цього. Хтось невідомий (рукою монаха Діонісія Малого) вирішив у такий спосіб подарувати мені ще одну надію. Тому спалюю старий блокнот, переписуючи заплановане на наступний рік. Загублений у літочисленні рік, у який все здійсниться.