Дивний український патріотизм, або Для чого нам Коломия

Минулого тижня у Чернівцях пройшли Дні Бруно Шульца, організовані Фундацією Бруно Шульца в Дрогобичі на чолі з Вірою Меньок та Польським інститутом книжки (директор – Ґжеґож Ґауден). Координував подію публіцист і перекладач Олександр Бойченко.

Зрозуміла річ, що центральні канали не показали цих заходів у своїх новинах чи ефірах. Ну ясно: там не було жодного антифашиста, ніхто нікому не набив морду, не відбулося жодної катастрофи чи землетрусу. Новини наші – це змагання в трагічності, тож місця для хорошого в них немає. А дарма.

Бо Дні Бруно Шульца у Чернівцях – подія, яка має дуже далекосяжне й концептуальне значення. Дрогобич приїхав у гості до Чернівців, а точніше – польський письменник Бруно Шульц до німецького поета Пауля Целана, а ще точніше – польськомовний єврей Шульц до німецькомовного єврея Целана. Тобто Україна приїхала в гості до України: показати одна одній свою культурну (в минулому, звісно) велич і різнобарвність. Іншими словами, відбулося щось кардинально нове у внутрішньо культурному українському діалозі. У час війни пам’ятей й інтерпретацій історії – модерної української й совєтської української – ці події набувають не лише символічного, а й піонерського, взірцевого значення.

Після цього міні-фестивалю в Чернівцях я подався до Коломиї, де місцева Молодіжна рада в особі Любомира Пащака організувала мені творчий вечір у форматі зустрічі з місцевими читачами. Той факт, що молодь замість провести дискотеку чи пікнік-пиятику організовує літературну зустріч, уже заслуговує на те, щоб йому присвятити колонку вдячності. Вечір і справді минув чудово, читачі мене радували своєю обізнаністю й культурністю, проте наступного дня лихий смикнув мене піти на зустріч із не-читачем.

Один впливовий коломийський бізнесмен, прізвища якого наводити не буду, наступного дня розкопав десь номер мого телефону і наполегливо – «такі люди, така честь, обов’язково мусимо зустрітися!» – запросив разом пообідати чи попити кави. «Діяч», як його тепер у думках називаю, після кількох обмінів зворотами люб’язності й захоплення красотами Коломиї, спитав якими ж шляхами я опинився саме в Коломиї. І почув відповідь, що я був поблизу, на Днях Шульца у Чернівцях, тож просто не зміг відмовити коломийчанам  у бажанні провести таку творчу зустріч. «Ага, – аж просяяв він. – Так, я читав на вашому сайті, що ви там брали участь у дискусії письменників «Для чого нам Шульц?». Я відповів ствердно. Мій співрозмовник на це: «Хі-хі, то для чого ж нам, пане Андрію, цей польський єврейчик?».

Відчувши слизький ґрунт, я спробував метафорично привести до тями коломийського «Діяча». Мовляв, не знаю до кінця, кого ж у Шульцові було найбільше: поляка, єврея чи генія. Та й наш він, тутешній, хлопець із Дрогобича. Мій візаві парирував тим, що це поляки спеціально хочуть розкрутити цю тему, щоб забрати собі Західну Україну. «Ага, особливо без Чернівців їм не живеться», – аж пирснув я зо сміху.

«Діяч» усе не вгавав, розпалившись від власного патріотизму, стверджував, що про все це ми маємо забути й мовчати, так ніби цих постатей тут ніколи й не було, бо всі вони – окупанти, тож і пам’ять про них служить окупантам, а не нам. Мене ця репліка вивела з себе, тому я вдався до нищівного аргументу. Ми сиділи в центрі міста на терасі й пили каву. «А чого б вам, патріоте, – в’їдливо іронізував я, – не розібрати й знести весь центр, усі ці старі прекрасні кам’яниці, їх же точно будували австрійці, поляки чи євреї, на крайняк – совєти. Наскільки я бачу, незалежна Україна наразі побудувала тут хіба той кособокий брудний кіоск із пиріжками, тож хай у ньому й буде, скажімо, ратуша».

У повітрі запахло бійкою; можливо тому, що патріот одну з кам’яниць за безцінь у міської ради якраз орендує, тож перспектива зрівняти її з землею йому не сподобалася. Я ж продовжив: «Кажете, для чого нам Шульц? А для чого нам у такому разі Коломия? Уявіть, що її просто не стає, на цьому місці зяє дірка, прірва, порожнє місце. Уже не доїдеш з Косова до Франківська, бо нема як – на місці дороги незглибна яма, урвище і пустир. Так само з Шульцом чи Целаном – без них ми не до кінця ми, адже це частина нас, нашого спільного минулого. Вони допомагають нам зрозуміти нас самих, конкретно у випадку Дрогобича й Чернівців – вони наше найбільше багатство й гордість».

Продовжувати далі не було сенсу. «Діяч» сухо попрощався й пішов у своїх патріотичних справах. І ще одна деталь не без значення: за обидві кави заплатив я.