Голий Вася: людина безсила перед злом, зло безсиле перед людиною

Адам Міхнік колись розповідав, що одного разу сів за стіл з українськими дисидентами. Почали розмовляти, ділитися спогадами – в кого як, коли, за що «брали», як було у в’язницях, як підтримувала чи гнобила внутрішня тюремна система тощо. І от Адамові, видатному польському дисидентові й політв’язневі, не було про що говорити поруч із такими «тюремниками», як Левко Лук’яненко. Якщо західний дисидент мав кілька років «відсидки», то український – кілька десятків. Адам жартував, що поруч із українськими колегами польські політв’язні почувалися, як діти чи дрібні хулігани. І справді – якщо почитати біографію, наприклад, Вацлава Гавела (вона є українською – «Дисидент Вацлав Гавел» Даніела Кайзера) й спогади того ж Лук’яненка, то стає зрозуміло, що на Заході люди радше розважалися опозиційністю, а не справді ризикували життям. Різниця, звісно, ще й у тому, що у Чехії Гавел став президентом, а в нас В’ячеслав Чорновіл – ні. Знаючи це, ніякого іншого знання про Україну закордонний аналітик вже не потребує (якщо не помилиться, і в силу своєї інтелігентності й гуманізму не зарахує і Януковича до ґрона тюремників-дисидентів).

Уже кілька років я цікавлюся Балканами, зокрема – колишньою Югославією. Тому знав, що серед словенських інтелектуалів є дві особи, яких варто читати – Славой Жіжек і Божідар Єзернік. Останній не так давно написав книжку про Голий острів – так званий югославський ГУЛАГ. Ясна річ, що людину, яка читала Шаламова, Солженіцина, усіх українських дисидентів, Герлінґа-Ґрудзінського, Боровського, Осталовську, тобто авторів, які писали про Колиму, ГУЛАГ, Аушвіц, важко вразити ще однією розповіддю про якесь інше втілення людського зла. Натомість українським читачам корисно було б дізнатися, що в сонячній і успішній Югославії під керівництвом Тіто теж був табір для «політичних» в’язнів.

Розташовувався він (а їх було кілька, проте саме цей став символом) на Голому острові (Goli Otok) – острівцеві у морі біля хорватського узбережжя. Уже з назви зрозуміло, що на цьому кам’янистому клаптику суші не було ані прісної води, ані рослинності, ні – тим паче – тварин. Хоча в останніх із усіх сил намагалися перетворити людей, запідозрених у лояльності до СРСР і Сталіна. У 1948-му році між Тіто й Сталіним пробігла чорна кішка, тому югославський лідер, остерігаючись совєтського нападу, вирішив насамперед нейтралізувати внутрішню п’яту колону, лояльних до совєтського режиму югославських комуністів. Тоді й створено табір для політичних в’язнів на Голому острові.

Вражаючою деталлю є той факт, що жоден із наглядачів чи тюремних працівників на Голому острові особисто не катував і не знущався над в’язнями. У них були дві кари: безглузда праця, бо їх примушували розбивати кам’яні скелі під палючим сонцем Адріатики, без питної води й нормального харчування; робота ця була важкою й психологічно, бо видобуте каміння потім ніде не використовувалося, і ув’язнені розуміли, що виконують певною мірою сізіфову працю – просто для того, щоб щось робити. По-друге, знущалися й били за провини в’язнів інші в’язні. Таким чином, наглядач з нагайкою просто стояв на горі й дивився, як одна людина б’є іншу, тим самим доводячи, що вже «одумалася» і з ненавистю ставиться до ворогів Тіто й Югославії. Так зване перевиховання на Голому острові відбувалося в той спосіб, що ти спочатку визнаєш свою провину, а потім починаєш із нелюдською ненавистю товкти своїх же колег-в’язнів. Адміністрація лише потирала руки й за два-три роки випускала особливо жорстоких на волю – як взірцевих комуністів. Воно й не дивно, що про Голий острів майже не залишилося спогадів чи мемуарів, бо хто ж захоче розповідати нащадкам про власну ницість і звірства?

Словом, нічого нового на просторах від Сибіру до Адріатики, зло всюди однакове, діє тими ж методами і всюди має людське обличчя. Чи в сонячній й успішній Югославії, чи в похмурому холодному совку – скрізь людина людині вовк. Перед злом людина почувається, як Голий Вася з анекдоту: безпомічною, безпорадною, безвольною. А втім, оптимізму додає той факт, що в кожній з історій про ГУЛАГ, Аушвіц чи Голий острів завжди знаходилися люди-винятки, які не втрачали людську подобу й власну гідність. Ті, які так і не змогли підняти руку на ближнього. Їх били, але вони не мстили. Їх було мало, значно менше, ніж вміщує в собі статистична похибка, але поки вони є, жевріє надія, що шальки світових терезів не перехиляться повністю на бік темряви. Темряви, яка є в кожному з нас. Але декому-таки вдається її не випускати з себе.