Сізіфова революція: як боротися в ситуації, коли боротьби немає

Янукович відлітає в Китай у сам розпал протестів і побудови барикад. Опозиція веде колони мітингувальників на Адміністрацію Президента, хоча в ній нікого немає. Ми будуємо барикади, виходимо на мільйонні мітинги, підписуємо петиції й відкриті листи, але складається враження, що владі на це відверто начхати, вона нас не чує. Насправді це не так.

Цю революцію треба назвати Сізіфовою. Пам’ятаєте, в «Одіссеї» Гомер розповідає про Сізіфа, якого Зевс прокляв на вічну кару: піднімати вгору величезний камінь, який щоразу скочується вниз. І так до безкінечності. Щось подібно з нашою революцією, з Євромайданом.

Складається враження, що режим таки визнав помилковість побиття демонстрантів на Майдані Незалежності, тому зараз обрав іншу стратегію. Виморити нас холодом, зневірою, безкінечним і, здавалось би, безсенсовним стоянням. Ніби й справді: нічого не відбувається, кінця-краю протестам не видно, опозиційні політики вже почали висловлювати припущення, що і Новий рік доведеться зустрічати на Майдані. Щодня виходимо на вулиці, але по-справжньому так і не вдалося похитнути режим.

Та це неправда. Парадоксальним чином сталося так, що наша слабкість і безсенсовність стала нашою силою й міццю. Щойно ставши слабкою, наша революція виграла. Так, усі хотіли за 2-3 дні прибрати країну від Партії регіонів, усі сподівалися швидкого й красивого тріумфу, всі надіялися, що марш мільйона людей зможе переконати владу і світ у нашій безстрашності й могутності. На перший погляд може здатися, що нам це не вдалося, але це не так.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Такої зрілої, розумної й дисциплінованої революції у нас ще не було. Якщо тиждень тому вихід сотень тисяч українців на Майдан здивував навіть опозицію, то цієї неділі мільйон мітингувальників вже здавався звичним і нормальним. Так, у нас революція за розкладом. Так, у будні людей значно менше, і так, вночі їх ще менше. Але люди змінюються, приїздять до Києва на 3-4 дні, потім повертаються додому, а на їхнє місце приходить нова зміна. Так, кияни не почали масово страйкувати, але в неділю виходять на мітинги пунктуально й обов’язково.

Тобто нам вдалося побудувати систему, коли країна делегувала своїх представників на Майдан, а сама продовжує працювати, щоб не допустити колапсу й хаосу. Це дуже відповідально й зріло, такого повороту подій влада не чекала. Янукович і його горе-радники думали, що нас розжене час, мороз, зневіра й відсутність швидких результатів. Але ні, ми готові виходити на вулиці стільки, скільки буде потрібно. Відступати нікуди, а головне – ми самі собі подобаємося в цьому протесті, нам нарешті подобається наша країна й наш народ, у нас з’явилася віра, що ми таки зможемо щось змінити. І хай у будні на Майдані тільки 30-50 тисяч людей, але я впевнений: в разі потреби, за першим сигналом знову вийде мільйон, знову в метро співатимуть гімн, а колони мітингувальників будуть такими неозорими, що навіть з повітря сфотографувати важко. У цьому наша сила.

Так, це революція без геройства, це революція за розкладом. Це революція, коли почесно й прекрасно бути просто маленькою крапочкою на фотографії мільйонного натовпу. Більше від нас нічого й не вимагається – просто щодня, щотижня, дисципліновано і за розкладом бути непомітною крапочкою на фотографії. Фотографії, яка не даватиме Януковичу спати. Фотографії, яка рано чи пізно змусить його піти. І повірте, краще бути крапочкою на фотографії, ніж краплинкою крові на холодній бруківці. Тому зустрічаємося щодня і щотижня – за розкладом – на Майдані. І так до перемоги.