Не рубай гілку, на якій сидиш: яка різниця між Шустером і беркутівцем?

Дзвонить мама і розповідає, що новини сьогодні в телевізорі кардинально різняться. «Інтер», мовляв, скурвився, а «1+1», який раніше неможливо було дивитися через чорнуху, зараз став справді інформативним, їхнім новинним програмам можна довіряти, про Майдан говорять правду. А взагалі-то, підсумовує моя колись майже аполітична мама, найзручніше за новинами стежити в інтернеті – там все одразу й коротко.

Загалом із медіями відбувається досить дивна й загрозлива штука: зараз у ефірі (байдуже, теле-, радіо-, друкованих ЗМІ чи інтернеті) існує така «поліфонія» думок, що ці думки, а з ними й канали їх передачі – взаємознищуються. Пропаганда має сенс тільки тоді, коли існує замкнена система подачі інформації, коли всі телеканали говорять, що у країні триває покращення, стабільність процвітає, а гривня міцніє. Натомість якщо два головні канали транслюють різну інформацію, то рано чи пізно вона перетвориться в фарс, в мозаїку кадрів, у якій важко відрізнити провокатора від героя, а теракт – від самооборони. Страждає від цього насамперед правда, яка нівелюється потоком фейків і неповної правди, що майже завжди стає маніпулятивною брехнею.

Крім правди страждають чи постраждають у найближчому майбутньому інші – ті, хто сьогодні цю інформацію поширює, журналісти, спічрайтери, політтехнологи, аналітики, прес-секретарі. Ім’я їм – легіон. Показовою тут є історія з колись популярним у наших палестинах гастролером Савіком Шустером. Поволі, але цілеспрямовано його журналістська діяльність перетворювалася в роботу маніпулятора, шоумена, а зрештою докотилася й до ролі прислужника, який втілює в життя задуми Банкової, зіштовхуючи лобами запропоновані з тієї ж вулиці кандидатури. Народна мудрість у цьому випадку збулася повністю: гілка, на якій так добре сиділося, не витримала ударів сокирою медіагенія Партії регіонів. В тій Україні, яку Савік допомагав будувати Януковичу й Шувалову, ток-шоу Шустера виявилося непотрібним навіть з так ретельно обрізаною свободою слова.

Слід визнати, що міліція й усі силові відомства придалися Януковичу вже пізніше, а до влади він прийшов завдяки цілому легіону людей, які в житті вважають себе демократами, європейцями і кажуть, що просто заробляють гроші. Суттєвої різниці між ними й беркутівцями немає, існує хіба важлива відмінність: силовики зроблять свою роботу і залишаться працювати, а працівники «пера й технологій» скоро опиняться на смітнику, бо своєю працею на узурпатора знищили потребу у своїй професії. Журналістів в Україні Януковича не буде потрібно, оскільки правда несумісна з терміном режиму, а значить – потрібні будуть тільки ретранслятори, журналісти-ксерокси. Так само відпаде потреба в крутих спічрайтерах, бо диктатури не потребують геніальних промов, адже будь-яке белькотіння «вождя» все одно всі розхвалять і захоплюватимуться. Зокрема це робитимуть «аналітики», яким залишать дуже вузьку можливість трактувати ситуацію: хвалити диктатора, критикувати підступну опозицію. Політтехнологи не потрібні тим паче, бо відпадає потреба у виборах, отож креативний політмейкер у майбутньому стане максимум примітивним фальсифікатором.

Насправді зараз немає об’єктивності, різних точок зору, відмінних думок і плюралізму – є ті, хто б’є, і ті, хто захищається. Ті, хто б’є, отримуючи за це зарплатню з кишень платників податків, і платники податків, які не хочуть бути рабами. Моральний вибір стоїть не тільки перед силовиками, він ще критичніший для гуманітаріїв, які працюють на режим. Бо не можна створювати «Нову Україну» тими ж руками, які збудували стару – байдуже, було в них перо, клавіатура чи автомат.

У книжці «Бухарест. Пил і кров» Малґожата Реймер описує останні роки комуністичної Румунії, яку Чаушеску довів до такої бідності, що навіть телеефір у країні вмикали тільки на 2 години в добу. Щось дуже подібне відбувається з Україною – тільки телевізор собі вимикають самі ж журналісти, які вирішили «просто заробити грошей» у Януковича.