Жінко, не плач: портрети українок на польському кордоні

Фотографи Жан-Марк Каймі та Валентина Піччінні задокументували кілька історій українок у школі польського Перемишля, яка стала притулком для біженців. Вони також попросили жінок показати символічну річ, яку ті встигли взяти з собою. Так з’явилася серія No Woman No Cry.
Жан-Марк та Валентина — дует фотографів, які з 2013 року працюють над документальними і персональними проєктами. Роботи публікувалися у The Guardian, Die Zeit, Politico, Le Monde, Wired, GQ та Newsweek. Дует отримав кілька міжнародних премій, а також був фіналістом Bird in Flight Prize ‘2020 із проєктом Güle Güle. Протягом кількох років вони висвітлювали події в Україні, зокрема Революцію Гідності та війну на Донбасі.
— За кілька місяців до вторгнення ми переїхали до Києва, у квартиру нашого друга на Оболоні. Ми документували життя країни, яка готувалася до війни. Усюди з’являлися майстер-класи з виживання, невідкладної медичної допомоги, поводження зі зброєю тощо. Ці курси були популярними серед звичайних людей.
Коли почалася війна, ми поїхали до Львова, щоб зафіксувати масову втечу людей, якої не було з часів Другої світової. Зі Львова рушили до Польщі. Там у нас був доступ до школи у Перемишлі, яку перетворили на пункт збору біженців. Серія No Woman No Cry була створена саме там.
Жінок ми фотографували майже одразу після прибуття до притулку, всі мали драматичну історію. Вони розповіли нам, як залишали в Україні своїх літніх батьків, друзів, домашніх тварин, будинок, роботу та все, що нажили протягом життя. Серія базується на концепції диптиху: інтимний портрет героїні великим планом поєднується з чимось важливим, що вона взяла з собою і що має велике символічне значення. Це можуть бути паспорт, фотографії, талісман на удачу, домашні тварини, дитячі іграшки, рятівні ліки та навіть кухонний ніж.
Своєю серією ми хотіли озвучити окремі історії, уникаючи образу анонімної масової міграції. Це дозволяє глядачу зіткнутися віч-на-віч з героями історичної події та з впливом війни на людські життя.

Марина, 43 роки, Київ. Вона глухоніма, працювала на фабриці. Втекла разом зі своєю 16-річною донькою Машею та подругою, яка також узяла своїх дітей. Коли вони прибули до польського пункту пропуску в Медиці, колишнього чоловіка її подруги, який їхав із ними, зупинили на українському кордоні, бо він не мав належних документів, аби покинути країну. Залишившись самі, вони вирушили до притулку в Перемишлі. Звідти до Кракова — на літак до Мілана, де на них чекають друзі. Вони з дочкою планують пробути в Італії максимум три місяці, а потім повернутися до Києва. Марина показує нам фото мами, яка лишилася в Києві, бо не хотіла кидати свій дім.