Хто всі ці люди?

На вихідних віддав свій телефон у сервіс. На ці два дні довелося переставити картку в інший апарат, що спричинило певні хай і непринципові, але все ж незручності. Для когось таке – буденна й непомітна подія, а для колумніста – і радість, і карти в руки.

Бо на іншому апараті через різницю шрифтів повністю заплуталася книжка контактів, зробивши пошук кожного імені атракційною експедицією в нетрі власної пам’яті. І почалося: наприклад, звідкись виліз бозна-коли й для чого записаний контакт «Divchyna Avtobus». Хто це? Я записав її номер, познайомившись у автобусі? Чи це дівчина, в якої можна винайняти автобус? Але для чого мені автобус, не кажучи вже про дівчину? Йдемо далі. Чому Прохасько записаний як «Protasko»? Чи це скромне нагадування про той вечір з флягою коньяку, яка йшла колом нашої компанії, супроводжувана фразами «П’ю до тебе!» - «Пий здоровий!» й гіркуватою затяжкою дешевих цигарок, той вечір, коли я записував його номер у телефонну книжку? І, зрештою, який це з Прохаськів – Тарас чи Юрко?

Водночас сумне: що робити з номерами знайомих і друзів, яких уже немає серед нас? Видалити номер, видалити контакт з ім’ям і прізвищем – якось рука не піднімається. Бо це ніби видалити когось зі свого життя, з карти спогадів. Стерти губкою з дошки дружби одну важливу постать, ім’я якої було акуратно виведене крейдою. Змахнув рукою – і людини нема. Тож рука не піднімається вчинити таку зраду, але й подзвонити – навіть заради цікавості – жодної сміливості немає. Хто підніме слухавку? Засмучена дружина, життя якої у вдівстві нагадує безкінечну траурну шаль? Чи на тому боці раптом відгукнеться він, той справжній друг, з яким стільки всього пережито й обговорено, і який потім зненацька робить останній майстерний жест, зникаючи з-поміж нас; жест, який на похороні так пафосно називатимуть – «перерваний лет»? Або – і це найгірше – у слухавці бездушний комп’ютерний голос скаже «Абонент перебуває поза зоною досяжності», слова настільки влучні й настільки гострі, що після них і самому – хіба склянка віскі і куля в скроню. Бо той, чиї жарти були найвдалішими, той, хто завжди з’являвся у твоєму житті вчасно і з допомогою, зараз просто «абонент», і цього разу він таки поза зоною досяжності – назавжди.

Дивна таки річ – цей телефон. Чому одні контакти записані правильно й докладно, а інші – абияк, «лівою рукою»? Чому контакт «Ja» містить якийсь зовсім незнайомий мені номер, невже це друга – потаємна – моя особистість? Чи це той я, яким булося добрячих десять років тому? А що означає номер «Не брати!!!»? Хто це? Той набридливий чувачок, який надзвонював кілька місяців поспіль і вимагав прочитати його вірші? Чи контора, яка дзвонить у найнезручніший час – наприклад, у роумінгу – і пропонує купити квитки в театр? Далека родичка, яка вимагала, щоб я поговорив з ректором і «вступив» її сина, мого семиюрідного брата, в університет?

Або теж несподівано – чотири Олі: дві розпізнавальні, бо з записаним прізвищем, а дві просто – «Оля» і «Оля 2». Чи наважиться хтось після цього стверджувати, що двічі в одну річку не ввійдеш? Іншого би заінтригував контакт «Голий Вася», але я добре пам’ятаю, що записав так чоловіка, який зіпсував нам товариський обід двогодинним розхвалюванням своєї нової книжки.

Залишимо без уваги весь цей караван анонімних людей, записаних як «Ремонт компа», «Лікарняний», «Власник квартири» (таких за останні роки набралося декілька), «Viza», «Прораб Мітя», «Інтерв’ю» чи «Журналістка газета рівне вечірнє». Натомість контакт «Анжела, ах!» змушує густо почервоніти і на кілька хвилин замріяно відірватися від клавіатури.

Усього 748 контактів у телефонній книжці. Близькі й далекі, приємні й ворожі – цілий полк людей, які останні п’ять років становлять моє життя. Життя, яке приблизно так і виглядає: з назвою «Ja» й чужим номером телефону всередині.