Водіння кози, або алкогольна подорож Варшавою без моралі, але з Єрофєєвим

А друг приїхав якраз на вихідні. Неймовірними зусиллями в суботу вранці мені вдалося таки його зупинити, хоча він виривався й кричав: «бароко!», «пізнє середньовіччя!», «готика!», «гобелен!». Я так прямо йому й сказав: «Давай у музеї ти підеш у понеділок, а вихідні проведемо у стилі «моя Варшава». Пишемо ж ми про це колонки, вірші, есеї, спогади і теде – «моя Варшава», «мій Львів», «моя Кіцмань» тощо. Екзистенціально-суб’єктивний підхід, так би мовити. Тобто що саме за душу тебе бере в цьому конкретному місті і місці.

Оскільки, мій приятель – людина у Варшаві теж не остання, не передостання і не чужа, то в кожного з нас є своя, тобто «своя» Варшава, екзистенційно-суб’єктивна. Ми їх вирішили поєднати, взаємно доповнюючи. «Тут є через квартал один дуже хороший бар, ірландський», – намагався випередити його я, остерігаючись, що зараз прозвучить якийсь музей Шопена чи пам’ятник Дмовському. «Ага, – відповів мені друг, а там одразу через вулицю є пролетарська наливайка, де офіціанти ходять в білих сорочках і метеликах, дуже миле місце, сорок видів горілки!». Слово за словом, і маршрут уже було сформовано – він півколом захоплював центр міста, але якраз так, щоб десь опівночі, пройшовши всі точки «моєї» і «його» Варшави, опинитися в цілодобовому алкошопі біля нашого будинку.

В чому полягає мистецтво і радість процесу, який називається «водінням кози»? В тому, що ти  переходиш із генделика в генделик, де щоразу куштуєш новий напій і йдеш далі. Уявна коза в цей момент прив’язується на вході до бару й чекає вас, поки ви п’єте. Потім уявну козу відв’язують і йдуть далі, в наступну точку подорожі. Щось у цьому звичаї є джентльменське і – не побоюсь цього слова, а я взагалі не боюся слів – доблесне. Бо ходите ви цими забігайлівками, як доблесні й благородні витязі. Зайшов-випив-пішов далі, але насправді за всім цим стоять речі значно глибші. Бо ти заходиш на такий короткий час, що п’єш «не знімаючи шпаги» (у нашому випадку – верхнього одягу, курток). Немов поспішаєш, бо в тебе є важливі справи. Ну гаразд, ніби в тебе взагалі хоч якісь справи є. Зайти коротко в наливайку – це немов військо на спочинку, лицар, який зліз з коня, щоб поцілувати ікону. Приблизно такими ми були в минулі вихідні.

На маршруті нашому було багато славних зупинок, місць бойової слави й звитяги. Але ось пишу ці рядки, і невеликий відрізок нашого шляху не пам’ятаю. Зате пам’ятаю уривок із книжки Вєнєчкі Єрофєєва «Москва-Пєтушкі»: «Обидно мне теперь почти до слез. (…) Обидно вот почему: я только что подсчитал, что с улицы Чехова и до этого подъезда я выпил еще на шесть рублей - а что и где я пил? И в какой последовательности? Во благо ли себе я пил или во зло? Никто этого не знает, и никогда теперь не узнает».

Єрофєєв написав так, що нема жодного сенсу писати це знову. Бо й справді від цього забутого стає сумно і гірко. Уже ніколи ми з другом не згадаємо яке прекрасне місце відвідали, яка музика там грала і чи приємні люди були навколо, що і в якій послідовності випили, і головне – «во благо себе или во зло»? В Біблії цей стан так і називається: суєта суєт, марнота марнот.

У чому полягає перевага авторських колонок для самого автора? В тому, що ти пишеш про те, що тебе в цей час турбує, непокоїть, цікавить. На минулих вихідних жодні політичні, історичні, соціокультурні, геополітичні теми мене не цікавили і не турбували. Тому й колонка вийшла така: про суєту суєт, марноту марнот, про лицарські чесноти і козу, яку ми забули відв’язати біля якогось забутого генделика. Сумно і гірко, жаль козу, вона, мабуть, там самотня, покинута, голодна, їй холодно. Як випаде вільна хвилина – доведеться піти її відв’язати. Ну а вже потім музеї, галереї й гобелени, і вся ця суєта суєт, яка називається життям.