Тінь Джорджа Орвела, або Божевільні на Хрещатику

Моя знайома на своїй сторінці у Facebook пише: «Підсумки тижня: Люди в червоному окупували Хрещатик. На Хрещатику за останній тиждень побільшало на дві божевільні. Одна з них вдягнена у червону куртку, швидко ходить, постійно оглядається і періодично кричить на цілу горлянку. Інша - у червоних колготах (ніякої спідниці, туніки і т.д.) і короткій темно-синій засмальцованій курточці. Вона діловито переглядає якісь папірці у власноруч змайстрованому клатчі і бавиться у Lady In Red. До чого я це все веду. Я цих красунь щодня зустрічаю в центрі Києва. І мені від них так неприємно стає, так моторошно, що я розвертаюся і починаю йти в інший бік, або переходжу на інший бік дороги. Як навчитися їх не помічати? Або спокійно на них реагувати? Божевільні мене лякають більше, ніж наш новий Кабмін».

Хм, я їх теж пригадую. Принаймні одну з цих жінок. Я вийшов зі станції метро Хрещатик і йшов до Майдану Незалежності, Лейді-ін-Ред рухалася мені назустріч. Жодної відрази чи підсвідомого страху я не відчув, а коли зрозумів що ж відбувається – просто відвів погляд. Оптичний контакт, як правило, змушує таких, як описана вище пані, яскравих екстравертів активізуватися і теж перемикати увагу на тебе. Зрештою, якщо людина не чинить нічого загрозливого і в жоден спосіб не заважає моїй свободі – я теж не схильний заважати їй. Навіть ненормальною її вважати не хочеться, бо остання справа, якою я би хотів займатися у цьому житті – визначати чиюсь нормальність.

Як це часто буває, події не приходять у наше життя самі собою, вони завжди пов’язані довшим ланцюжком. Отож, за тиждень до часу, коли моя знайома написала свій статус у фейсбуці, і за два тижні до того, коли я вперше побачив жінку в червоному на Хрещатику, я прочитав першу книжку Джорджа Орвела «На дні Парижа і Лондона» («Down and Out in Paris and London»), яку майбутня знаменитість світової літератури написала ще в 1933 році. Хто б із високочолих і таких гидливих інтелігентів міг подумати, що Орвел – один із ключових інтелектуалів ХХ століття, видатний письменник і антитоталітарний мислитель, улюбленець лібералів і чи не найцитованіший у постсовєтському просторі автор! – у молодості пережив дуже скрутні часи, коли йому доводилося жебракувати, голодувати, братися за будь-яку роботу, тижнями не митися, мріяти про ліжко і переховуватися від поліцейських. У своєму автобіографічному творі Орвел аналізує зсередини середовище жебраків і безхатьків, вуличних прохачів, рисувальників на асфальті, всю ту потолоч, яку суспільна думка вважає «дном». Аналізує і приходить до висновку, що це часто цілком непогані люди, яких доля чи хвороба викинули на вулицю. Ну і, власне, Джордж Орвел теж був одним з таких.

Повернувшись ще десяток років назад, пригадую, як у мене завдяки книжкам телебаченню почало формуватися стійке враження, що кожен геній повинен бути божевільним, або принаймні диваком. Така спрощена стереотипна думка існує про всіх представників творчих професій, яким годиться вибачати значно більше, і про яких зі співчуттям говорять: «це творча людина». У містечку, де я ріс, теж був місцевий божевільний – Тібі, який щоденно в центрі кричав до автомобілів, щоб вони менше гуділи, бо його вже вуха болять. Я приглядався до нього з неабияким пієтетом і старався вгадати хто переді мною: видатний композитор, художник чи письменник?

Так чи сяк, а я досі приглядаюся до вуличних божевільних, знаючи, що серед них існує можливість зустріти постать масштабу Орвела, однак навіть поява на Хрещатику усього Кабміну в червоних колготках не змусила б мене завагатися у наявності в них бодай тіні інтелекту видатного англійського жебрака.