На ній була така коротка спідничка…

Приємний вечір на межі між зимою й весною, ми з давнім приятелем зустрічаємося в центрі, аби пропустити по склянці й поговорити. З розповсюдженням соціальних мереж традиція бачитися в реальному житті почала занепадати. Бачишся тільки справді з найближчими людьми чи колегами, з якими тісно працюєш. Натомість люди, які в категорію «найкращі друзі» не потрапляли, але й не були просто знайомими, люди, яких образно можна назвати «друзями середньої ланки», перебралися в нетрі інтернету. Тепер досить лайкнути їхній статус чи схвально прокоментувати фото – і бачитися вже необов’язково.

Тому мене так приємно здивував і водночас насторожив його дзвінок. Я вже навіть встиг забути як виглядає його прізвище на екрані мобільного телефону. «І тут раптом..» - саме так можна описати його дзвінок. Подзвонив і запропонував зустрітися, поговорити про життя, поперекидуватися фразами про спільних знайомих, полаяти політиків і похвалити останній фільм Трієра. Приблизно так це мало відбутися.

Приятель прийшов розхвильованим, його розсіяна увага і сміх із запізненням на кілька секунд свідчили про те, що в думках він перебуває  далеко за межами нашого столика, до якого щойно красива молоденька офіціантка принесла замовлене віскі. Я обернувся за нею, він – ні, тим самим позбавивши мене шансу використати цей найлегший спосіб для початку розмови про жінок. Втім, після третьої склянки голос його став упевненішим і  він нарешті спромігся на міні-сповідь: «Розумієш, старий, я ніяк не міг стриматися, на ній була така коротенька спідничка, вона так крутилася навколо мене! Так цікавилася всім, що я говорю, так сміялася з моїх жартів! Вона сама лізла до мене в ліжко, а я ніяк не зміг стриматися, розумієш!». Я намагався його розрадити фразами на кшталт «ніхто не без гріха» і переконував перестати мучити своє сумління.

«А наступного ранку мені розказали, що вона швендяє з усіма, розумієш? Такі в них жартики зараз: типу, а ти що, вчора з тією пішов додому, о-о-о, це відома штучка! А я без презерватива, розумієш, ну це швидко було, вона провокувала, а в мене вдома не було, у неї теж не було, а стриматися вже було несила». До мене нарешті почало доходити, що йдеться про невчасну й небажану вагітність. Тут уже фразою «ніхто не без гріха» не відіб’єшся – не смішно. «І розумієш – продовжував приятель, - я тепер навіть не знаю що собі думати. Я зробив сьогодні тест на СНІД. Результат буде завтра. До завтра я збожеволію. Як жити, якщо.. От скажи, ти б спілкувався зі мною, якби знав, що я ВІЛ-інфікований?».

Мене обдало немов відром крижаної води, я закляк. Механічно подивився на столик між нами, вимірюючи відстань і уявляючи як бактерії й інфекційні мікроби переповзають цим дерев’яним столом на мене. А що, зрештою, я знаю про СНІД? Що він не лікується. Що в Україні епідемія СНІДу, що ми – європейські чемпіони з цієї хвороби. Що заразитися в якійсь Одесі, Дніпропетровську чи Києві майже так само легко, як в Африці.  А потім згадую – нарешті, фу-ууух!, гора з пліч – СНІД передається статевим шляхом, кров’ю, використаними шприцами, але в спілкуванні, в побуті підхопити його неможливо. Хвилину тому я зблід, а зараз густо червонію – мені соромно перед приятелем за своє секундне зніяковіння й навіть переляк. «Звісно, нічого страшного, буду спілкуватися, старий, ми ж друзі», - відповідаю, вимучуючи з себе таку-сяку усмішку.

І виявляється, що СНІД не десь «там», він може бути близько, у людей, у яких зовсім не сподіваєшся його знайти. У добре вихованих, освічених, не наркоманів, з непоганими статками й неабиякими перспективами. Якщо туберкульоз «любить» переважно бідних, то СНІД шукає своїх адептів і серед мільйонерів, і серед зірок, і серед університетської професури. Перед ним, як і перед Богом – усі рівні. І всі незахищені, беззахисні.

Вчора приятель зателефонував і сказав, що прийшли результати, він – «чистий», тобто пронесло. «Цього разу, - сказав я. – Цього разу пронесло». Попрощався, а потім взяв пачку презервативів із шухляди й заховав у кишеню наплічника, з яким ходжу щодня. Про всяк випадок.