Поганий той громадський активіст, що не мріє стати політиком

Приблизно на третьому курсі університету більшість студентів-політологів нарешті починають розуміти, що їх не вчать бути політиками. У мене безліч таких друзів ще з університетських часів - в якийсь момент їх огортає справжній розпач, адже обрана спеціалізація не наближає їх до омріяної роботи. Бо не можливо вивчити когось на політика.

Університетська політологія дає певний багаж знань про юриспруденцію, про історію політичної думки, вчить використовувати інструментарій аналізу поточної політичної ситуації. Втім, вона дещо схожа на комп'ютерні технології - у тому сенсі, що купуючи сьогодні найновіший продукт, він автоматично стає застарілим. Так і з політолоігєю: вона пояснює політичні схеми, але тільки ті, що вивчені, що мали місце в минулому. Натомість успіху в політиці переважно досягають ті люди, які вигадують щось нове, власне, ламають усталений маршрут.

Тобто політиком, як і поетом, треба народитися. Можна опанувати техніку, прийоми, зібрати необхідні знання, але симфонії все одно не вийде. І таким чином в якийсь момент свого життя політиками стають бізнесмени, лікарі, вояки чи журналісти. Політика - дуже азартна річ, тому одного разу хтось не витримує і йде на вибори. Цікаво було б провести дослідження про те, представників яких професій найбільше серед політиків. Я впевнений, що політологи в цьому списку опиняться далеко позаду.

Усе це нагадує анекдот про хлопця, який повернувшись додому розповідає батькам, що він чистий, просто стояв там, де курили, сидів там, де пили, й лежав там, де кохалися. Люди, які багато років працювали в навколополітичних сферах, з часом і самі стають політиками. Лідери громадських організацій, наприклад, починають бути лояльними чи ворожими до влади, бо та дає чи відмовляє в фінансуванні й підтримці. Журналісти починають дружити з одними політиками проти інших - будучи на чиємось боці завжди легше отримати інформацію. Словом, якщо в людини є політичний темперамент, якщо їй справді не байдужа політика (огида чи ненависть теж рахуються), то рано чи пізно вона стане політиком. І це добре.

Андрій
Любка

український поет, перекладач і есеїст.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.

Не варто засмучуватися через те, що українські громадські діячі, волонтери, журналісти тощо балотуються на цих виборах. Вони використали свій потенціал у своїх сферах, перегоріли й погасли. Політика є для них новим і закономірним етапом у житті - вони впродовж років намагалися змінювати країну знизу, але врешті-решт терпець увірвався: вони впевнені, що долсягнуть бажаного швидше й ефективніше з владних кабінетів. Будьмо відверті: дехто з відомих журналістів уже добряче всім набрид, бо від журналістів ми чекаємо журналістики, а не моралізаторства, самопіару чи політичних заяв. Ці люди адекватніше виглядатимуть серед політиків, а їх у професії замінить нове покоління.

У будь-якому разі ці люди стануть кращими політиками ніж ті, яких ми мали до цього часу. Вони бачили систему збоку, вони знають що потрібно змінити. Вони принциповіші й чесніші за стару гвардію політиканів. Так, і вони теж колись перегорять, але на рік-два їхнього запалу вистачить. Ці два роки й люди, готові пожертвувати собою, дуже потрібні Україні. Зрештою, Вацлав Гавел також не був політиком. У політику його штовхнуло життя. Багато людей сьогодні кажуть, що походом у владу Гавел загубив свій талант. Можливо, це правда. Але правда і те, що вогонь від перегорання його таланту дуже багато дав Чехії. Таких рішень і таких біографій сьогодні потребуємо й ми.