11 листопада Головне управління розвідки Міністерства оборони України повідомило про те, що Херсон повертається під контроль української армії, до міста заходять частини ЗСУ. Росія заявила про відхід із Херсона, оскільки у зв'язку із наступом ЗСУ виникла загроза потрапляння великого російського угруповання у котел. Під час свого відходу російські військові замінували територію, підрвали котельні та телецентр у Херсоні, а потім підірвали Антонівський міст. Підірвані мости та покинуті російські військові позиції, які бійці ЗСУ виявили під час просування, свідчать про те, що російські війська сплановано залишали цей район. Люди, які пережили російську окупацію, із сльозами на очах зустрічають українських військовослужбовців, які звільняють їхні села і міста. «Люди пропонували військовим теплу їжу, коли солдати входили в місто. Я бачив, як солдати плачуть», – розповідає воєнний кореспондент проєкту Donbas Frontliner Андрій Дубчак. Водночас, Головне управління розвідки Міністерства оборони України припускає, що на правобережжі Херсонщини залишається ще кілька тисяч російського окупаційного контингенту.

Генеральний штаб ЗСУ: "Активна оборона. Так будуть діяти наші воїни на випадок, якщо ворог надумає повторити наступ з території республіки білорусь. З моменту перетину державного кордону з Україною почнеться масоване вогневе ураження окупантів.Кожна дорога і стежина, ліси та пагорби  стануть для ворога пасткою або неприємним сюрпризом. Його втрати будуть величезними.Для оборони та відсічі збройної агресії буде задіяно всі можливі  інженерні загородження, мінування місцевості та використання фугасів. Активно діятимуть підрозділи спеціального призначення, Сухопутних військ, Повітряних Сил та Ракетних військ і артилерії.Разом переможемо!"

Російські військові пограбували Херсонський художній музей імені Олексія Шовкуненка. З 31 жовтня по 3 листопада окупанти вивезли колекцію творів мистецтва до Криму, повідомили у пресслужбі музею. Команда установи впізнала частину вкрадених експонатів завдяки фотографіям у соцмережах. Як зазначили у Херсонському художньому музеї, викрадені твори мистецтва невдовзі «засвітилися» у Центральному музеї Тавриди у Сімферополі. Відповідні знімки у фейсбуці виклала блогерка Тетяна Худякова. Із посиланням на жителя Сімферополя вона розповіла, що культурні цінності привезли з Херсона на трьох фурах без номерів. «Світлини розвантаження та недбалого складання картин миттєво облетіли мережу, і твори з нашої колекції на фото впізнавані, — кажуть у херсонському музеї. — Сподіваємося, ця інформація стане вагомим доказом для викриття і покарання усіх причетних до викрадення творів мистецтва». Серед вивезених картин — роботи художників Івана Похитонова, Петра Соколова, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Георгія Курнакова, Леоніда Чичкана та Гаврили Глюка. Зазначені роботи датовані XIX—XX століттями.

Чим ближче до зими, тим складніше військовим на фронті. Якщо влітку техніку та особовий склад можна було ховати в посадках, у  "зеленці", то зараз доводиться продумувати кожну деталь. Зокрема, ворог не має бачити дим. Будь-який. Неважливо, чи з бліндажів, чи з польової кухні. "Враховуючи ворожі обстріли на нашому напрямку, обліт дронів,  ми намагаємось заховати особовий склад, особливо в нічний час, щоб не «спалювати» позиції. З "зеленкою" було простіше, бо ми були менш вразливі", - розповідає командир батальйону на ім'я Назар. Йому 44 роки, він родом з Івано-Франківщини. З 2016 по 2019 роки воював, потім вийшов на пенсію, але з початком бойових дій, повернувся до військової справи добровольцем. Каже, що іншого виходу не було, бо треба ставати на захист Батьківщини. Разом із ним служить нині і його син (вони боронять країну в різних бригадах і б'ють ворога на різних напрямках). "Немає жодної різниці, на якому напрямку боронити країну. Це наші вже шості позиції з початку війни. Україна - це наша територія. Відступати нікуди", - каже він. З Назаром та іншими військовими їдемо на позиції. Картинка там геть інша ніж, наприклад, ще місяць тому. Голі дерева зробили посадку майже прозорою. Ми були там якраз після дощу: земля сира й холодна, але настрій у військових від цього аж ніяк не депресивний. "Ми облаштували бліндажі масляними буржуйками. Це ноу-хау.  Буржуйки на олії не дають диму, і ми не такі вразливі для дронів - вони нас не бачать. Такі буржуйки зараз у кожному бліндажі. Їх придумали наші друзі з Яремчанщини", - каже комбат. Принцип роботи простий: в буржуйку заливається олія, запалюється, верхній шар згорає - бліндаж обігрівається. Буржуйки мають доволі малі розміри та працюють на олійній переробці. "Ми думали, що війна швидше закінчиться, тому готувались на літній період, але бачимо, що бойові дії продовжуються, тому зараз утеплюємо бліндажі, робимо їх невеликими - на 2-3 військових. Чим менші бліндажі, тим тепліші", - пояснює комбат. "А чи бачите ви ворожі позиції?" - питаю. "Звичайно. Працює розвідка. У них зовсім інші методи війни, вони дикі, можна так сказати. Ми бачимо, в яких вони умовах… живуть, як свині. У нас чисто, сміття немає, у нас регулярно люди міняються. У нас є райони відпочинку, щоби військові могли помитися, щоб людина відчувала себе людиною навіть на війні", - пояснює командир. Назар має позивний "Ягуар". Після виходу на пенсію він зайнявся бізнесом - відкрив готель у Яремчі. Чоловік каже, що бізнес не закривав, попри війну, бо люди мають працювати й  отримувати зарплату. "У нашому батальйоні до 20% тих, хто мав бойовий досвід. Більшість прийшла з цивільного життя - бізнесмени, освітяни, а сьогодні це вже бійці, які пройшли бойове злагодження", - каже співрозмовник. Назар говорить, що не мав сумніву в тому, що війна буде. Прошу його пригадати, яким для нього було 24-те лютого. Він добре пам’ятає той день, розповідає, що за декілька днів до цього він разом із друзями та знайомими почав збиратися в Яремче. "Це були бізнесмени і хлопці, які мали активні бойові дії за спиною. Ми спочатку розглядали формат створення добровольчого батальйону, тож уночі, коли перші обстріли почались, ми одразу зібрались, а потім перейшли до тероборони", - каже він. Для нього найстрашніше - втрачати бойових побратимів. "Це дуже важко. У нас тут усі не настільки кіборги, щоб не боятися. Кожен має страх, але він його в собі поборює, коли бачить, що росія робить з Україною. Коли ми бачимо, як ворожа авіація знищує цивільні об’єкти, гинуть діти, є зґвалтовані діти, то це не про війну, це про знищення населення та інфраструктури. Найстрашніше - те, що гинуть люди. Я впевнений, що після війни все буде відбудовано, ще краще і з більшою любов’ю. Ми розумітимемо, що це було знищено не роками, а конкретною країною-агресором", - каже "Ягуар". Хлопці, що несуть службу на позиціях, розповідають, що ситуація на фронті завжди напружена, обстріли йдуть постійно – щодня,  незалежно, день чи ніч. "Удень більше стріляють з артилерії: танчики, міномети, а вночі - більше працює РСЗВ («Ураган», «Град», САУ). Б’ють по позиціях і по населених пунктах, які поблизу. Вони всю лінію оборони намагаються простріляти. Багато дронів - Орлани-10, вони постійно розвідують ситуацію і корегують вогонь", - розповідає військовий  на ім'я Руслан, що має позивний "Шеф". "Шеф" родом також з Івано-Франківщини, до війни займався будівництвом, був бригадиром (там його всі називали "шефом", тож і позивний звідти), він не мав бойового досвіду і на війну пішов добровольцем. З ним ми говорили, поки їхали на позиції і поверталися з них. Чоловік весь час уважно стежив за дорогою, прислухався до звуків,  аби не пропустити ворожого "виходу". Каже, що на війні дуже знадобились будівельні навички, все, що вмів, довелось застосувати вже в бойових реаліях - під час будівництва окопів. Питаю в нього, а чи давно був вдома. Каже, що місяць тому, за сімейними обставинами довелось поїхати, на похорон рідної людини. "Шеф" зізнається, що вдома постійно думав про те, що робиться на фронті: "Війна не закінчилась, і твої побратими тут. Вони вже сім’я". "Коли ворог завдає масованих обстрілів і гатить по всій країні, на фронті трохи вщухає? - питаю у військового. "Ми на війні розуміємо, де наш ворог і звідки може "прилітати". А коли йде масований обстріл по всій території України, то люди не чують того "виходу" і не знають, коли "приліт" буде. Це дуже важко, бо це все відбувається несподівано". Він каже, що завжди дуже переживає за рідних, адже ворог підступний і б’є по тих місцях, "де в нас найбільше болить". І додає, що найбільше болить за близьких і дітей. Поки спілкуємось із хлопцями та роздивляємось зимові бліндажі, одні військові спостерігають за ворожими позиціями, інші - відпочивають. Аж раптом чуємо "вихід", потім другий. Військові дають команду: "Швидко в окопи". Перечекавши, їдемо додому. Поки йдемо до машини, питаю у "Ягуара", якою він уявляє перемогу. "Я думаю, що вона прийде з весною. Це має бути відновлення повністю всіх територій України, станом на 1991 рік. Тільки так. Не йде мова про вихід на позиції, які були до активних бойових дій, мова про повернення всіх територій України, і хлопці все це розуміють". Він каже, що ворог намагається знищити Україну і всі це теж розуміють. Агресор працює на ураження, знищує міста, села та не щадить український народ. "Перед нами (перед позиціями - ред.) багато мобілізованих. Ми їх не боїмося, ми на своїй землі, боронимо нашу Україну. Ми розуміємо, з кого вони набирають мобілізованих: по росії ловлять, привозять, і вони не мають того бойового духу, який є в наших військових", - завершує розмову "Ягуар". У той день ми планували побувати на кількох позиціях, але ворожа армія щільно обстрілювала лінію фронту, тож нашим військовим треба було пильнувати й вибивати окупанта. Автор: Ольга Кудря, Запоріжжя. Фото Дмитра Смольєнка.

Як українські волонтери під час російського вторгнення працюють над створенням необхідного для ЗСУ.

3 листопада в Україні відзначали День ракетних військ та артилерії. Цей рід військ відіграє особливу роль і відбитті широкомасштабної агресії Росії. День ракетних військ і артилерії був заснований 1997 року, відповідно до Указу Президента України Леоніда Кучми. До цього роду військ належать з'єднання озброєні оперативно-тактичними й тактичними ракетами, гаубичною, гарматною, реактивною та протитанковою артилерією. Артилерія – це також артилерійська розвідка, мінометні підрозділи та підрозділи протитанкових керованих ракет. Саме українські артилеристи, стримуючи широкомасштабну агресію Росії, вражають значну частину живої сили ворога, російської важкої техніки та артилерії, протитанкових засобів. Цим військам довелося докорінно змінитися та оновитися після того, як у 2014 році Росія вперше вторглася в Україну. На той момент, як нагадували в Міноборони України, українські ракетні війська та артилерія налічували менше 200 ракетних, артилерійських, мінометних та протитанкових батарей. Причому більшість з них на початку 2014 року була малоспроможною повноцінно виконувати завдання через неукомплектованість особовим складом. З 2014 року  бойовий склад ракетних військ та артилерії в Україні вдалося збільшити більше ніж удвічі. А майже всі батареї, які входять до складу цих військ, отримали практичний досвід участі в бойових діях. Перехід української артилерії на калібр НАТО став одним із найбільш важливих кроків для зміцнення спроможності України протистояти широкомасштабному вторгненню Росії.

Українська версія жіночого журналу Elle представила фотосесію з українськими захисницями «Жінки на фронті». Шеф-редакторка ELLE.UA Катерина Попова: Цикл інтерв’ю на ELLE.UA «Жінки на фронті» про жінок-військових вважаю найважливішим за всі роки своєї професійної діяльності. ELLE з французької перекладається як «вона». А «вона» в Україні сьогодні саме така — мужня та смілива, бореться за незалежність своєї країни. Під час війни жінки взяли на себе величезну відповідальність: одні — за родини й дітей, виїхавши за кордон та допомагаючи в тилу, багато інших — на фронті, взявши в руки зброю та поїхавши в найгарячіші точки бойових дій, щоб захищати свої сім’ї та Батьківщину. «Українські жінки — це не тільки жертви війни. Вони нарівні із чоловіками воюють на всіх фронтах», — сказала перша леді України Олена Зеленська в інтерв’ю ЗМІ Республіки Корея. І це дійсно так, жінки України — мужні, сміливі, незламні, приклад та натхнення для всіх народів світу. У лавах української армії служать 42 тисячі жінок. Тисяча з них перебуває на командирських посадах, чудово справляючись і з важкою фізичною роботою, і з емоційним напруженням. Нарівні із чоловіками вони воюють на всіх фронтах, а кількість жінок, які хочуть захищати Україну, зростає. Патріотичний дух українок не можна зламати. Чесні, щирі, незламні, вони руйнують усі гендерні стереотипи та власним прикладом доводять, що для українських жінок немає нічого неможливого. Автори матеріалів: Катерина Попова та Леся Пахарина

Через місяці після того, як Росія захопила Маріуполь, з'являються фото окупованого міста, яке все ще лежить у руїнах. Маріуполь був оточений російськими військами ще в перші кілька діб масштабного вторгнення РФ, яке розпочалося 24 лютого. Завод «Азовсталь» був останнім оплотом оборони українських військ у Маріуполі після того, як більша частина території міста перейшла під контроль російських військових. Фоторепортаж RFE/RL та Reuters.

Фотокореспондент одеського видання «Думська» прогулявся центральними вулицями Одеси після заходу сонця, щоб дізнатися, чим живе під час війни наше улюблене місто. На Дерибасівській життя буквально вирує — даються взнаки успіхи українських енергетиків, які примудрилися стабілізувати систему після атаки 10 жовтня, і звичайно ж, щоденна робота нашої ППО. Більшість, якщо не всі кафе працюють, вуличне освітлення відбивається від мокрої бруківки, вуличні музиканти виступають, продавці миготливих куль і ростові ляльки-здирники не бідують. У Міськсаду проходить благодійний патріотичний концерт «З піснею до перемоги» кількох музичних гуртів. Хедлайнер — команда Kozak System — зриває овації, виконуючи як свої хіти, так і кавери на «Ой у лузі червона калина» та вірші Ліни Костенко «Крилатим ґрунту не треба». Вітрини магазинів прикрашені атрибутикою Геловіна. До вашого задоволення будь-яка примха: від фотозони «Гарбуза на сіні» до спеціальних «страшних» коктейлів на кшталт «Вампірського капучино» і Маккіато з «Очним яблуком» у пересувній кав'ярні. Зустрічається молодь, переодягнена в нечисть. При цьому частина центру, прилегла до Приморського бульвару, який закритий з міркувань безпеки для святкової публіки, занурена в темряву. Фото — Олександр Гіманов

Костянтин Ліберов, фотограф: "Нічого особливого. Просто перша жінка, яка очолила артилерійський підрозділ ЗСУ, стоїть на руїнах техніки окупанта, що була зруйнована силами її підрозділу.Ми мабуть ніколи не перестанемо дивуватись та захоплюватись нашими людьми. Любов Плаксюк, артилеристка за покликанням, яка з перших днів відстоює нашу з вами свободу. На третьому фото вона зі своєю бойовою подругою, командною штабною машиною на ім‘я Маруся. Любов каже, що в них з Марусею однаковий характер, і слухається вона тільки її. До 2016 року Любов працювала вчителькою історії, а ще вона мати. Коли ми зустрілись, вона показала нам цілу підбірку фотографій світанків та закатів, зроблених нею на телефон. Нас це по-справді зворушило, адже навіть на фронті, в окопах, вона продовжує помічати красу навколо себе.Любов не любить зустрічатися з журналістами, і те, що вона погодилась та приділила час - велика честь для нас. Подивіться в її очі. Жінка, мати, воїн. В її погляді - уся рішучість нашої землі".