Маріуполь – одне з українських міст, що найбільше постраждали з перших днів російського вторгнення. Про те, як російські війська окупували місто, за яких умов доводилося жити в нових умовах і шлях до свободи через фільтраційні табори, розповіла Грузинській службі Радіо Свобода Олена Струкальєва. Жінці вдалося покинути вже окупований російськими військами Маріуполь та виїхати до Грузії

Українська армія перетнула межу Харківської та Луганської областей, звільнила понад десять населених пунктів Луганщини і рухається в бік Сватового. Піхота 92 бригади вже в Луганській області, водночас артилерія поки що працює на межі областей. hromadske відвідало екіпажі «Гвоздик», що на 90% складаються з військових, для яких рідний дім — це Луганська і Донецька області. Їхній командир, 25-річний «Пастор», каже, що через це з мотивацією в його підопічних проблем немає — вони ж бо рухаються у напрямку дому. Українська артилерія на цьому напрямку працює і влучніше, і більше за російську, а самі хлопці висміюють «лінію Вагнера» — загорожу з бетонних кубів, яка має врятувати російські війська від броньованої техніки українців.

Масовані російські ракетні удари по енергооб'єктах України призвели до дефіциту електроенергії. Відключення стають дедалі тривалішими й сягають декількох годин. Це особливо гостро відчуває цивільне населення. Щоб допомогти людям, які виявилися заблокованими у ліфтах під час вимикання світла, кияни почали складати спеціальні набори з водою, ліками та навіть іграшками для дітей. Російські політики й військові не приховують, що спеціально обрали тактику руйнування цивільної інфраструктури, щоб створити важкі умови для українського населення під час зими.

Алчевськ, 2006 рік, січень. Одна з двох котелень, яка обслуговує половину міста, виходить з ладу через порив тепломережі. Пізніше інша котельня, яка отримує значно більше навантаження, теж не витримує і зупиняється. Близько 120 тисяч людей лишається без опалення у 30 градусний мороз. Ці події нагадують сценарій типового фільму-катастрофи, де поступово відкривається розуміння масштабів лиха. Де разом з оходженням квартир, розриваються труби та батареї, замерзає каналізація та водопровід. Поки росіяни планомірно знищують українську енергосистему, ми згадуємо одну з набільших техногенних катастроф часів незалежності, яка на місяць лишила ціле місто без тепла. Як долали її наслідки та як люди намагалися зігрітися, дивіться у нашому сюжеті.

Від початку повномасштабної війни 59-та мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка вибивала окупантів з Миколаївщини та Херсонщини. 59-ту неодноразово у своїх звернення відмічав президент України Володимир Зеленський. Ми приїхали на південь до 59-ї, аби показати як працює підрозділ РСЗО «Град». Нині хлопці збирають на автівку для свого підрозділу РСЗО. Посилання на банку навідника «Ворона»: https://send.monobank.ua/jar/7oKAf9Cg6e

Під Бахмутом Донецької області, одній з найгарячіших ділянок фронту, Збройні сили України застосовують радянське озброєння, що залишилося у спадок Україні. Крім того, що у ЗСУ сьогодні є чимало іноземного озброєння, але чи не основним озброєнням оборони є те, що залишилося в українській армії з Радянського Союзу. Зазвичай, це артилерія 70-80-х років. Солдати кажуть, що хоч озброєння старе, але сьогодні стане в нагоді і дає шанси на ефективну оборону. Як застосовують у бою САУ 2С3, "Гради", трофейний російський танк Т-80 та МТ-12 "Рапіра", і чи втримається Бахмут дивіться у відео Радіо Свобода Україна. Автор: Мар'ян Кушнір

У жорстоких боях у березні-червні українські воїни, основні сили яких складала 93-я механізована бригада, розгромили російські війська у стратегічно важливому селі Гусарівка. Був там з підрозділом "Ренджа". Боєць Роман "Подол", єврей, який навіть воює виключно у кіпі, вражаюче розповів про мотивацію бити російських агресорів на фоні знищеної російської колони, раджу подивитись. Саме там було захоплено, наприклад РСЗВ "Солнцепьок" та заряджувальна машина до нього. Звільнення Гусарівки дозволило вирішити стратегічне завдання - створити загрозу західному флангу ізюмського плацдарму. Ці позиції стали рубіжом, звідки почався наступ українських військ у вересні.

Позиції між Сіверськом і Соледаром уже не перший місяць тримає 10 коломийська гірсько-штурмова бригада. Тут українська армія обороняється й не дає росіянам і найманцям із групи «Вагнера» оточити Бахмут. Соледар — одне зі стратегічних міст на шляху до цієї мети росіян. Бої тривають уже в населеному пункті. Попри те, що ситуація на цьому напрямку найважча для української армії, hromadske тут більше чує роботу української артилерії, аніж російської. Це підтверджує нам і командир батареї — «Атлас». Ситуація понад місяць тому змінилася в український бік. росіяни більше не засипають тутешню землю снарядами з усіх видів артилерії, що може свідчити про те, що й у них почалися проблеми з боєприпасами. А з точністю в них і раніше були проблеми. В українців, каже «Атлас», із точністю краще. «Йшла група в наступ, 30 їхніх людей, і три снаряди акуратно по центру наших лягло». Справжнє ім’я «Атласа» — Сергій. Він тут наймолодший, але головний. Йому 24 роки. Коли війна з росією лише почалася, Сергій ще навчався у школі. Завжди хотів бути військовим. В академії на факультеті ракетних військ навчався вже тоді, коли війна була в розпалі, готувався до повномасштабної. Пройшов усі щаблі — від командира відділення до командира батареї. Його підопічні працюють і в дощ, і в холод. Але втоми чи нарікань ми не чуємо жодних. «Я до всього вже так звик, сприймаю на позитиві все», — каже командир.

російські військовополонені — доволі цінний ресурс. Кожен із них — частина «обмінного фонду», вкрай необхідного для повернення українських героїв додому. На відміну від рф, Україна не нехтує Женевськими конвенціями. Поки наші захисники проходять через жорстокі тортури, окупанти в українському полоні читають літературу, дивляться кіно або ж грають у футбол. Але яке їхнє ставлення до свого командування та дій кремля? hromadske навідалось у табір із полоненими, щоб дізнатися, як живуть і про що думають ув’язнені військові.

На відео елементи протиповітряної оборони Сухопутних військ Збройних сил України – радянського виробництва зенітно-ракетний комплекс «Стріла-10» та зенітний гарматно-ракетний комплекс «Тунгуска». Ними в механізованій бригаді на Донеччині прикривають підрозділ від загроз з повітря – насамперед різноманітних безпілотників, бо авіація не залітає до їхнього радіусу дії. До того ж техніка радянська та застаріла, тому екіпажам важко полювати на ті цілі, яких не було під час виробництва цієї техніки. З російських БПЛА бійці стикаються з «Орланами» різних модифікацій та «Елеронами». З ПЗРК Stinger бійці також полюють і за штурмовою авіацією на передовій – в основному за літаками Су-25 та вертольотами Ка-52, а також є можливість перехоплювати крилаті ракети. Це зробити також важко, тому що на прицілювання та постріл є лічені секунди – максимум півхвилини, якщо місцевість відкрита без лісів. Автори: Роман Пагулич, Павло Холодов