Критий автопарк на вулиці Бориспільській безсумнівно одне з найцікавіших архітектурних надбань Києва радянської доби. Автобусний парк № 7 — автопарк з вантовим даховим покриттям, зразок індустріальної архітектури. За визначенням CNN, автопарк — «найразючіший приклад радянського модернізму», «прихована реліквія» попередньої доби, яка «раніше вважалася інноваційною будівлею». У середині 1960-х років під автопарк № 7 виділили ділянку на Бориспільській вулиці, 15. Будівництво тривало приблизно вісім років і завершилось 1973. На підприємстві працювало близько 1400 осіб. У депо щодня обслуговувалось 400 автобусів, які здійснювали міські, міжміські і міжнародні маршрути. У квітні 1986 року, коли сталась Чорнобильська катастрофа, близько 70 автобусів депо залучили до евакуації людей із Прип'яті. Розвал СРСР і тривала економічна криза сприяли занепаду підприємства. У 1990-х роках стало неможливим здійснення міжнародних рейсів. 2005 року скасували обслуговування міських маршрутів. «Київпастранс» використовував депо для збереження понад 900 одиниць непридатного до експлуатації громадського транспорту. Поступово будівля занепадала. Факт аварійності підтвердила державна архітектурно-будівельна інспекція. 2015 року парк закрився. Постало питання про знесення будівлі з наступним продажем ділянки під забудову. Незгодна з таким рішенням громадськість закликала міську владу зберегти унікальну споруду. Відповідну петицію підтримало 10 тисяч киян. 2019 року декілька депутатів міськради ініціювали створення робочої групи при департаменті транспортної інфраструктури Київської міськдержадміністрації, метою якої стало вирішення питання щодо збереження автопарку № 7. Комплекс парку складався з дев'ятиповерхового адміністративного корпусу, ремонтних цехів, цеху з виробництва автобусного скла, автомийки. Однак найунікальнішою будівлею був гараж архітектора В.Зинкевича. 1960-ті — 1970-ті роки у СРСР були добою захоплення космічною темою. У багатьох містах виростали бетонні будівлі з вікнами і вітринами у вигляді ілюмінаторів та величезними залами. Тенденції гігантоманії відобразились і в архітектурі депо. «Футуристична споруда» у стилі модернізму мала дископодібну, як гігантський НЛО, форму. Проте у працівників автопарку були інші асоціації. Її там прозвали «цирком» або «барабаном». Унікальний інженерний об'єкт, діаметром 160 метрів, покрито висячим шатровим дахом. Єдиною опорою є 18-метрова вежа у центрі приміщення. Від неї до стін натягнуті 84 товсті сталеві канати (ванти), на яких укладені залізобетонні плити. Площа приміщення становить близько 20 тисяч квадратних метрів. Зовнішня стіна депо складається із загартованих скляних трубок, через які у приміщення проходило денне світло. За допомогою витяжки у колоні-опорі з приміщення видалялися вихлопні гази. Узимку будівля добре опалювалося, тому на величезній площі завжди було понад 20 градусів тепла.

В Національному цирку України в цьому сезоні паралельно йдуть дві вистави, а зазвичай — одна. Про першу, що була присвячена ювілею — шістдесятиріччю приміщення, в якому зараз цирк розташовано, та називалася «День народження. Свято цирку» — ми розповідали восени. Трохи згодом глядачам була запропонована зовсім інша програма, що має назву «Еколібрум». В ній наскрізно проходить ідея про бережливе ставлення до навколишнього середовища, проблеми з пластиком, поліетиленовими пакетами, іншим сміттям. Запланованому показу цього атракціону завадили післяноворічні карантинні обмеження. Проте виставу продовжили вже у лютому, а до Дня закоханих та свята 8 березня запустили ще одну, нову, яка зветься «Історії кохання». В ній багато романтики та парних номерів. На 1, 2 та 3 квітня була підготовлена ще одна програма — «Сміх для всіх». Тут в столиці знову ввели локдаун, тож графік вистав дещо змінився. Цирк жартів відбуватиметься з 16 по 18 квітня, «Еколібрум» триватиме до середини травня, «Love stories» — до середини червня. А на 23 квітня заплановано VI Міжнародний фестиваль-конкурс циркового мистецтва «Диво Цирк».Текст та фото — Олександр Зубко

Вранці 5 квітня стартував новий суворий локдаун в Києві - відтепер і до 16 квітня в столиці можна буде користуватися громадським транспортом лише за спецперепустками для працівників критичної інфраструктури, які видає Київдержадміністрація. Cьогодні деякі станції метро відкрили лише один вестибюль для входу та виходу. Перед скляними дверима підземки чергують наряди поліції та муніципалів. Вони ретельно перевіряють спецперепустки та вимагають посвідчення особи. Без скандалів не обходиться. Наприклад, на станції метро «Теремки» не пустили жінку, яка пред’явила спецперепустку, але на зворотному боці картки не було її прізвища та печатки підприємства, на якому вона отримала «проїзний». Потяги метро ходять напівпорожніми. Водії маршруток лояльніше ставляться до пасажирів і не перевіряють наявність перепусток. Водночас столичні таксисти різко підняли ціни на свої послуги. Користувачі соцмереж повідомляють, що за відстань у 5 км вимагають 500 гривень. Тим часом місто скували затори.

У Львівській лікарні швидкої допомоги облаштували нові місця для хворих у коридорах та аудиторіях прилеглого медичного коледжу. Через високу захворюваність у регіоні, госпіталізації потребують все більше людей. За словами гендиректора лікарні Олега Самчука, станом на зараз у відділенні лежить близько 450 хворих.

В столице Китая проходит Неделя высокой моды. Свои коллекции для детей и взрослых представили ведущие китайские дизайнеры. Зрительские трибуны заполнены. Карантинные требования уже не такие жесткие, как год назад, когда Китай стал "эпицентром" пандемии коронавируса.

Київський апеляційний суд залишив для обвинуваченого у справі щодо вбивства журналіста Павла Шеремета Андрія Антоненка запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Про це оголосила головуюча суддя: «Колегія суддів постанова: апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу суду, якою Антоненку продовжено тримання під вартою до 21 травня, залишити без змін. Ухвала касаційному оскарженню не підлягає». Зокрема, у своїй апеляційній скарзі адвокат Дмитро Круговий просив апеляційний суд скасувати ухвалу суду першої інстанції у частині продовження арешту Антоненку. Також адвокати Антоненка заявили, що ряд осіб написали заяви, у яких попросили віддати його їм на поруки, серед яких – колишній народний депутат Андрій Тетерук, чинні народні депутати Яна Зінкевич, Софія Федина, Михайло Бондар, Володимир Ар’єв, Ірина Фріз (всі – з «Європейської солідарності»), народний депутат Єгор Чернєв («Слуга народу»), а також - командир Антоненка Олексій Нікіфоров. Зі свого боку прокурор Михайло Тішин сказав, що тримання під вартою, на його думку, є єдиним запобіжним заходом, який може забезпечити належну процесуальну поведінку Антоненка, і попросив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Під час розгляду скарги захист Антоненка заявив, що під час засідання надійшла також заява від народного депутата Марії Іонової («ЄС») про бажання взяти Антоненка на поруки. Але головуюча суддя зазначила, що під час стадії судових дебатів, до якої перейшли присутні у залі, не передбачається долучення таких документів до матеріалів справи.

Пік сезону цвітіння сакури в місті Кіото цьогоріч стався найраніше за останні 1 200 років. Нам про це відомо, оскільки перші записи про спостерження за цвітінням сакури в цій країні, які є в розпорядженні дослідників, зробили представники імператорського двору ще у 812 році нашої ери. Попередній рекорд, як вважається, був встановлений у 1409 році: тоді пік сезону цвітіння припав на 27 березня. Цьогоріч це сталося на день раніше - 26 березня. Дослідники кажуть, що в останні десятиліття пік сезону цвітіння настає все раніше і можливою причиною цього називають глобальні зміни клімату. Дані демонструють, що приблизно з 1800 року піковий день сезону цвітіння в Кіото поступово зсувається з середини квітня ближче до березня. Для Японії цвітіння сакури має важливе культурне значення, а процес милування нею навіть вважається чимось на кшталт ритуалу, який має назву ханамі. Щороку в сезон цвітіння мешканці Кіото збираються в парках із родинами та друзями, а Instagram наповнюється тисячами фотографій вишневих дерев. Ця вишня цвіте лише тиждень і символізує початок весни. Вважається, що нетривале цвітіння символізує швидкоплинність життя, рім того, сакура — традиційний символ жіночої молодості та краси. З часів Мейдзі (з 1868 по 1912рр.) зображення сакури містяться на головних уборах учнів і військових, як показник рангу. Нині також використовується на гербах поліції та сил самооборони Японії. За ходом сезону уважно стежать і науковці: Японське метеорологічне агентство випускає власні прогнози початку і піку цвітіння. З IX століття особливості цвітіння сакури в Японії були описані цілих 732 рази. Це перетворює ці історичні записи на найдовший і найбільш повний звіт про будь-яке природне явище у світі. "Свідчення на кшталт часу цвітіння сакури є одними з опосередкованих історичних показників, за якими можна відновлювати дані про клімат минулого", - каже вчений-кліматолог Майкл Манн.

28-29 марта в Индии отмечали праздник Холи, или бенгальский Новый год. Этот же праздник принято называть "Фестивалем красок" или "Фестивалем весны". С этим праздником связано несколько легенд. По одной из них, название происходит от имени демоницы Холики, пытавшейся погубить царевича, поклонявшегося Вишну, но погибшей вместо него. Чучело Холики принято сжигать в праздник Холи в память об этом событии. Другая легенда связывает памятник с гибелью бога любви Камы, которого испепелил Шива своим третьим глазом. Шива согласился давать Каме тело на три месяца в году, и весной, когда бог любви обретает телесный облик, вся природа испытывает бурную радость. Третий миф связывает праздник с Кришной, который измазал краской лицо богини Радхи. От этого пошел обычай обливать друг друга окрашенной водой или цветной пудрой в праздник Холи. Среди традиционных блюд и напитков, принятых в этот день, следует отметить бханг – напиток, в состав которого входит сок или листья конопли и молочные продукты, а также многообразные сладости. Праздник отмечают не только в Индии, но и в других азиатских странах, например, в Сингапуре. В Америке и Европе тоже проводятся фестивали, похожие на "холи", но с индийской традицией они имеют мало общего. Фестиваль состоялся, несмотря на рекордный рост числа зараженных коронавирусом в Индии за последние месяцы. С начала эпидемии в этой стране было выявлено более 12 миллионов заразившихся (при населении свыше 1,4 млрд). По официальным данным, около 162 тысяч индийцев умерли от COVID-19. Причем во многих районах почти никаких мер борьбы с эпидемией не принимается. Многие эпидемиологи считают, что в Индии нет должного мониторинга пандемии.

У другому турі відбіркової стадії Чемпіонату світу-2022 з футболу збірній України не вдалося вдома перемогти національну команду Фінляндії. Зустріч пройшла на НСК «Олімпійський» у Києві і завершилася з рахунком 1:1. Авторами голів стали Жуніор Мораес, який вивів вперед «синьо-жовтих» на 80-й  хвилині, та Теєму Пуккі (89, з пенальті). На 88-й хвилині Віталій Миколенко заробив червону картку і пенальті у власні ворота. В іншому поєдинку групи D в Нур-Султані збірна Казахстану програла чинним чемпіонам світу футболістам Франції - 0:2. Турнірне становище: Франція - 4 очки (після 2-х ігор),  Фінляндія - 2 (2), Україна - 2 (2), Боснія і Герцеговина - 1 (1),Казахстан - 0 (1). Наступний матч у кваліфікації світової першості збірна України зіграє 31 березня на НСК «Олімпійський» у Києві проти команди Казахстану.

Найбільш відомими містами Сумщини, з точки зору туристичної «розкрутки», є Глухів та Тростянець. В цілому область залишається не самим відомим в туристичному сенсі регіоном країни. Тому Контракти.uа розпочинають нариси про примітні міста та місця Сумщини. В першому з них познайомимося з містами Конотоп, Кролевець, Лебедин, Охтирка, Путивль та Ромни. Конотоп – один з тих населених пунктів, які відомі, в першу чергу, завдяки літературі, бо саме в ньому відбуваються дії повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Окрім того, в історії він уславився як місце Конотопської битви 1659 р., в якій об’єднане військо гетьмана І. Виговського та кримського хана винищило елітні московські війська. Але й битва – далеко на головне в образі та сучасному бутті Конотопа. Це – залізничний вузол, місто, де є один з п’яти музеїв авіації в країні, а його вулицями, на диво приїжджим, з 1949 року курсує трамвай.  Конотоп став важливим залізничним вузлом 1868 року. Біля вокзалу збудували величезні залізничні майстерні, які на жаль, руйнуються вже багато років. Інші споруди залізничного містечка – лікарня, училище й житлові будинки - зберіглися.  З історичних споруд середмістя відзначимо Вознесенський собор (1846 р.) та дерев’яну Миколаївську церкву (1891 р.) Зазначимо, що 2009 року в центрі Конотопа, до ювілею битви, був збудований собор Різдва Богородиці. Ще одна цікавинка міста – ажурна вежа Шухова, зведена 1929 р. для забезпечення міста водою.  На пішохідному бульварі, в який перетворена вулиця Братів Лузанів, стоїть один з символів міста - скульптура коня. По інший бік центрального парку – пам’ятник К. Малевичу: творчий шлях митця почався саме в Конотопі, тут він продав свою першу картину. В місті – три музеї. В краєзнавчому можна побачити жорно, за допомогою якого випробовували на Гетьманщині відьом, або ж нібито той самий «літальний механізм», на якому здіймалася у повітря літературна відьма Явдоха. Філія музею - садиба генерала Михайла Драгомирова (1830-1905) – одного з найбільш відомих військовиків свого часу. Він помер та похований в Конотопі, але склеп в більшовицьку добу сплюндрували, хоча місце його і позначене відновленим хрестом.  Третім музеєм Конотопа є музей авіації на території колишнього військового аеродрому. Тут представлені декілька типів гвинтокрилів та літаків, наземна катапульта для тренувань пілотів та унікальний повітряний командний пункт Мі-22 на основі гвинтокрила. 2017 року на території аеродрому був виявлений німецький бункер часів Другої Світової, в якому створили експозицію, присвячену історії аеродрому, а заодно відтворили побут вояків вермахту. Другим містом в нашому нарисі є Кролевець. Найбільш відома його атракція - дивовижна яблуня, яка створює цілий гай: загальна площа цієї яблуні-куща сягає 1 кв. км! Диво-дерево росте вже понад 200 років. Щороку плодоносить тільки половина дерева, а друга половина відпочиває. Кролевецький рушник – ще один бренд міста. Техніки та візерунки рушників з Кролевця входять до переліку нематеріальної спадщини України. В пізні десятиріччя Російської Імперії кролевчани щороку продавали тканої продукції на суму до 50 тис. руб. В місті є музей ткацтва, розташований в кол. садибному будинку Огієвських. Його збірка налічує понад 700 виробів, з яких майже 400 – рушники, найстаріший з яких датовано 1838 роком. Будинок цей відомий й тим, що в ньому зупинявся Шевченко. Є в Кролевці й інший садибний будинок – Рудзинських. З інших пам'яток відзначимо Преображенську церкву (1782 р.) та синагогу (1860-ті; нині школа мистецтв).  Далі прямуємо до Лебедина, практично незнаного туристами. Місто зацікавлює великою кількістю пам’яток та музеями. Огляд почнемо з ратуші – несподіваної споруди для цих земель. Вона збудована 1915 року, а вже невдовзі стала пожежною частиною, та залишається нею до сьогодні. З інших цікавих будівель міста радимо побачити повітове училище, земську управу (медичний коледж), хірургічний корпус земської лікарні, особняк міського В. Щокіна-Кротова (1880-ті рр.) З церковних споруд Лебедина збереглися кам’яні Вознесенська (1858 р.), Миколаївська (1890 рр.), Покровська (1903 р.) та дерев’яна Воскресеньска (1789 р.) церкви. Сумною пам'яткою кривавій страті прибічників Мазепи в 1708 році, яка тривала протягом місяця в Лебедині, є курган «Могила Гетьманців». Справжня скарбниця Лебедина – Художній музей. Його зали наповнені вони не тільки живописом, але й численними меблями та предметами інтер’єру. Зверніть увагу на порцеляну Волокитинської мануфактури, портрети-парсуни ХVIII ст., твори таких майстрів, як С. Васильківський, І. Їжакевич, В. Полєнов, В. Сєров, М. Глущенко, І. Кавалерідзе. Окремим скарбом є меморіальна кімната художньої родини Кричевських. До слова, один з представників цієї творчої династії – Федір Кричевський - народився саме в Лебедині. Не менш цікавими є і колекції краєзнавчого музею, де так само повно старовинних меблів, артефактів та портретів. Місто Охтирка, відоме більшості як «нафтова столиця України» (на тутешньому родовищі видобувається 50% усієї української нафти), дуже непогано збережене в архітектурному сенсі. Воно завжди було заможним: свого часу тут був загальноімперський центр торгівлі тютюном, на якому й були сколочені перші капітали місцевих купців.  Головною пам’яткою міста є комплекс Покровського собору, який складається з соборного храму (1753-68 рр.), Введенської церкви-дзвіниці (1784 р.) та церкви Різдва Христового (1825 р.) Проектантами собору вважаються учні великого Ф. Растреллі. Інші храми міста - Мироносицька (1822 р.), Михайлівська (1884 р.), Преображенська (1907 р.) та Георгіївська (1908 р.) церкви. Цивільна архітектура представлена, зокрема, Народним будинком (1914 р.), жіночою (1914 р.) та чоловічою гімназіями (1885 р.), повітовим училищем, особняками та навіть будівлею кол. електростанції у неоготичному стилі (1909 р.)  А ось Путивль особливий не тільки своєю історією, але й етнографічними особливостями. Він - один з двох головних міст дії «Слова о полку Ігоревім» - саме тут очікувала на звістку про результат сумнозвісного походу чоловіка його дружина Єфросинія Ярославна. Крім того, це, мабуть, єдине в Україні місто, яке має історичне, лінгвістичне та етнічне право зватися «осередком російськості»: тут говорять місцевим діалектом, близьким до курсько-орловської групи говорів, а сам Путивль увійшов до складу УРСР тільки у жовтні 1925-го, й певний час був центром автономного російського національного району у складі УРСР. Найголовнішим архітектурним ансамблем Путивля є Молченський монастир, який стоїть на місці старої фортеці. Саме цей монастир у 1605 році був резиденцією людини, яка називала себе царевичем Дмитром, сином Івана Грозного, і яка невдовзі стала московським государем, відомим як Лжедмитрій І. В радянську добу монастир сильно занепав, але усі його споруди збереглися, в першу чергу – оборонного типу собор Різдва Богородиці (1585 р.) Ще один собор – Преображенський колишнього Святодухівського монастиря (завершений 1693 року) - знаходиться безпосередньо в місті. Він єдиний в Україні, збудований в стилі суто московського зодчества. А ось в третій цікавій церковній споруді Путивля - двоповерховій церкві Миколи Козацького (1737 р.) – можна вгадати вплив українського дерев’яного будівництва. Серед пам’яток цивільної архітектури відзначимо будівлі ремісничого училища (1886 р., зараз - агроколедж), земської управи (1881 р., міськрада), а також руїни лазні з водогінною вежею, що стоять недалеко монастиря. Біля вежі стоїть пам’ятник Ярославні.  Краєзнавчий музей Путивля (в особняку 1914 р.) насичений артефактами. Серед раритетів є предмети, пов’язані з Лжедмитрієм - його тронне крісло та скульптура «Христос у темниці», привезена ним з Польщі. Окремим, хоча й специфічним, місцем для відвідування в околицях Путивля є Спадщанський ліс – перша база партизанського загону відомого Сидора Ковпака (1887-1967). На його базі та території в останні десятиріччя створили ще два: 2008-го - музей військової техніки та зброї (тут представлено понад 30 зразків – від бронепотяга до гвинтокрилів), а 2019-го - Парк радянського періоду, куди звезли численних Леніних, Калініних, Кірових, Дзержинських тощо. Є тут і Сталін, та навіть Гагарін.  Нарешті, ознайомимося з містом Ромни. Воно, як і Путивль, місто давньоруське. До 1852 р. Ромни були центром величезного Іллінського ярмарку, на який з'їжджались до 120 тис. осіб, а товарообіг сягав 10 млн золотих рублів (третій за обсягом в усій Російській Імперії). За таких сприятливих обставин Ромни збагатилися численними пам’ятками. Першим варто назвати Святодухівський собор (1746 р.), збудований завдяки меценатським зусиллям Розумовських та Марковичів. До соборного комплексу входить також Василівська церква (1780 р.)  Інші храми Ромен, яким пощастило не бути знищеними в часи войовничого атеїзму - Вознесенська (1785-1801 рр.) та Всіхсвятська церкви (цвинтарна, 1873 р.). Є у Ромнах і костьол Непорочного Зачаття (1910 р.): католики почали активно прибувати у Ромни з будівництвом залізниці.  Серед громадських будівель в Ромнах є доволі оригінальні, наприклад, колишній повітовий шпиталь (1820-ті, нині - психлікарня), духовне училище (1886 р.), земська лікарня (1907 р.) тощо. Не менш цікаве місто своїми пам’ятниками, два найвизначніших з яких створив великий скульптор Іван Кавалерідзе (1887-1978). Пам’ятник Шевченку відкрито 27 жовтня 1918 р., і він був першим в постімперській Україні. В 1982-му його перевели у бронзу (був бетонним), а оригінал вивезли до Києва. Інша скульптурна композиція авторства Кавалерідзе стоїть на бульв. Свободи. Вона складається з двох скульптур - закутого Прометея і робітника, що розриває кайдани. Цей пам’ятник встановлений 1921 року, та є єдиним пам’ятником того періоду, який зберігся на своєму місці на території України. Обов’язково завітайте і до краєзнавчого музею, де побачите, між іншим, Євангеліє останнього запорізького отамана Петра Калнишевського, «Роменську Мадонну» з Святодухівського собору  та стародрукі XVII-XVIII ст., у т.ч. один з оригіналів Литовського статуту (1588 р.)  Таким було наше перше знайомство з Сумською областю – цим прецікавим регіоном, нашим північним сходом. В наступному нарисі про Сумщину розповімо про пам’ятки та музеї «малих» місць області – як архітектурних, так і природних, й навіть етнографічних.  Павло Ковальов